— Чи означає це, що моя дружина на свободі й перебуває за кордоном, громадянине слідчий?
— Так. Чи згодні ви на розлучення?
Ми вже давно розлучені. Моя дружина мешкала недалеко від Москви, а я в Харкові. Лише за браком часу ми не оформили розлучення.
— Гаразд. Якщо ви підпишете цього документа, то всі формальності стосовно розлучення будуть виконані.
Він поклав переді мною написаний текст. Я ще роз прочитав текст бланку з прізвищем мого брата й завагався.
— Громажянине слідчий, чи можу я тут дещо дописати?
— Ні.
— Громадянине слідчий, зрозумійте мене. Ми дійсно розлучилися, але залишилися близькими людьми. Я хочу лише побажати дружині щастя з нагоди звільнення й початку нового життя. Хочу її попросити, аби швидше знову вийшла заміж. Вона втратила багато часу, громадянине слідчий. Їй уже тридцять років і вона ще не має дитини, хоча завжди цього хотіла.
— Чи не болить вам, що ваша дружина вийде за іншого чоловіка?
— Ні, громадянине слідчий. Вона, певно, вийде заміж за друга моєї молодості. Він її дуже кохає й чекав на неї увесь цей час. Ми розлучилися при взаємному порозумінні. Ми й зараз любимо один одного, але вирішили розлучитися.
Я втратив над собою контроль і розказав йому ще деякі речі, які слідчому можна було і не знати.
Вайсбанд підвівся.
— Я дуже хотів би вам допомогти, але не маю змоги цього зробити. Ви можете лише підписати або не підписати.
Я підписав.
— Громадянине слідчий, чи можу я вас попросити про дрібницю? Не залишайте мене до наступного ранку в «брехайлівці».
Відішліть мене назад.
— Гаразд.
Вайсбанд дотримав слова. Вже через кілька хвилин мене забрав солдат. Була то незвикла пора дня. Мене одного повезли машиною до Холодної Гори.
Ми під’їхали до воріт внутрішнього муру й мусили тут зачекати, бо вартовий якраз обідав. В цей час ніяких в’язнів не привозять.
Був приємний, теплий, сонячний осінній день. Я сів на землю — конвоїр дозволив.
Розмова з Вайсбандом схвилювала мене до глибини душі, і я лише зараз це відчув. Місяцями я жив зовсім у іншому світі. Рідко мої думки сягали закордону. Розмова про Єву відчинила ворота, через які полинув до мене чарівний світ. Воля й закордон.
Думав про Єву. Вона вільна. Може зараз відпочиває в Грюндзее, біля підніжжя гір, які ми обоє так любимо. Чи вона вже забула клопоти останніх років? Чи пам’ятає про нас, які лишилися тут? Чи вже прийшла в себе після свого переїзду?
Я не міг заснути майже три ночі, все думав про неї. Бачив її уві сні й наяву. Бачив її струнку постать, що йде набережною дорогою на Готе д’Азур. Картини змінювалися. Ось вона тримається за поручень, а її гранатового кольору волосся контрастує з блискучою блакиттю моря. Вона сміється, і я бачу її зуби й дуже великі очі. Її голова трохи схилена, і вона дивиться, як завжди, трохи вгору. Навколо її темних зіниць видно білки очей. Я бачив її постать так явно, що, здавалось, міг би до неї доторкнутись.
І тепер вона живе серед людей, які можуть щасливо сміятися, й вона радіє тому прекрасному життю. Я не почував ні заздрощів, ні розпуки. Радів з того, що мої турботи про неї рік тому не пропали даремно.
Навіщо Єва послала мені той лист? Чи дійсно намірилася взяти шлюб з Георгом і їй потрібне було формальне розлучення? Чи лише хотіла, щоб я довідався, що вона вже на волі? Ймовірно, подання про розлучення було єдиним спосіб пробити мури НКВС.
Наглядач перервав мій сон наяву. Нас пропустили. Майже непритомний зайшов я до камери. Мій стан одразу був зауважений іншими. Комаровський запитав:
— Що трапилося, Олександре Семеновичу? Маєш якийсь дивний вигляд.
— Який саме?
— Якийсь безтурботний. Чи пообіцяли випустити?
— Ні. Я лише дізнався, що моя дружина на волі й отримав від неї листа із-за кордону.
— І що, того листа пропустили?
— Так. Моя дружина хоче розлучитися. Вона звернулася до мого брата, адвоката, що практикує у Відні. Скоріше за все, вона надіслала того листа через австрійське посольство, й тому НКВС мусило його мені показати та отримати відповідь.
Каганович поклав мені руку на плече.
— Ти почуваєшся дуже нещасливим, Олександре Семеновичу?
— Анітрохи. Ви того не розумієте. Ми вже кілька років були розлученими, але залишалися добрими приятелями.
Тут встряв Македон:
— Не кажи дурниць. Не встиг ти потрапити в халепу, як вона вже почала шукати іншого.
Але я мав миролюбний настрій.
— Ні, Македоне, ми розлучилися за обопільною згодою вже давно. Коли б я навіть був вільний, то не повернувся б до неї, як і вона до мене. Але це не є перешкодою для того, аби ми одне одному допомагали, де тільки можливо. Тобі важко це зрозуміти. Зрештою, я не певен, що Єва збирається зараз заміж. Можливо, вона лише вишукувала нагоду повідомити, що вже вільна і щоб я не втрачав надії.
Бойко звернувся до мене з проханням:
— Олександре Семеновичу, розкажи нам про свою дружину. Як ви познайомилися та як сюди потрапили.
В’язні часто розповідають про своїх дружин. Всі почували потребу забути власні турботи, постійний тиск слідчих, та постійну боротьбу за суп та махорку. Я сів і почав розповідати.
