— Усе було так, як я розповідаю. Прийшли ми до «брехайлівки» й побачили, як там б’ють. Ми порадилися між собою і постановили видати частину золота. Кого викликали, той одразу ще в дверях говорив до комісара: «Товаришу комісар, не треба мене бити. Я даю тобі золоті карбованці». Однак те, що сталося потім, довго не могло поміститися в наших головах.
— Що трапилось?
— Комісар і його помічники накидалися на наших людей і били їх по головах. Комісар дико кричав: «Пошел к ебаной матери з твоїм золотом. Потрібне мені твоє золото, як торішній сніг. Ти, дашнак!
Видай твою організацію». Але ніхто з нас не знав, що означає дашнак. Ми ніколи не мали нічого спільного з чимось подібним. Ми чистили чоботи й трохи гендлювали. З самого лише чищення взуття неможливо в нас вижити. Повертали наших напівмертвих людей знов до «брехайлівки» й кричали: «Якщо вранці не видаси організацію то, клятий дашнаку, заб’ємо тебе на смерть». І ніхто з наших людей — хоч вірте, хоч ні — не знав, що таке дашнак. Ми сиділи в «брехайлівці» й просили росіян про пораду. Але росіяни не хотіли з нами розмовляти, бо й самі ще тоді не знали, що то є дашнак.
Два дні сиділи ми в розпачі. Потім прийшло спасіння в особі священика. Ми заплакали вже від одного його вигляду.
— Що зробив священик?
Він уже знав, що треба говорити, бо вони самі його навчили. Він розповів нам усе про дашнаків. Як дашнаки колись боролися з турками та як висаджували в повітря клятих великих візирів. Як потім перейшли до контрреволюції проти Рад. Але ми в ту контрреволюцію не повірили. Вони кажуть так лише, щоб нас образити. Навіщо нашому дашнакові ставати контрреволюціонером?
— І що сталося потім?
— Кожен із нас дістав папір, а священик ходив від одного до іншого й писав кожному зізнання. Для кожного трохи інше.
— Той ваш священик шпигун, провокатор, паршивий енкаведист. А ви, дурні, дозволили себе ошукати.
Але я був не правий. Гевонді схопився й накинувся б на мене, якби інші не оборонили. Поки його тримали, він погрожував мені кривавою розправою:
— Ти, поламаний пес, я тебя в жопу выебу. Наш священик провокатор? Ось я до тебе доберусь. Наш священик доброчинний. Вони поламали б нам кості, згноїли б без порятунку. Ми ніколи не взнали б, що нам треба написати, якби він не прийшов.
Пізніше я півтора роки просидів з Гевондяном. Він також був іноземцем — перським підданим. Ми заприязнилися між собою.
Спільна ненависть до Македона, з яким ми були змушені цілими місяцями жити в одній камері, сприяла нашому зближенню. Лише в одному питанні він ніколи не міг мене зрозуміти. Коли я йому казав, що треба відмовлятися від усіляких визнань своєї провини, він дивився на мене як на людину, що не сповна розуму.
— Ти вишукуєш собі когось для бійки, — жартував він. — Що ж, ДПУ — достойний партнер.
Харч у в’язниці ставав усе гіршим і гіршим. В’язні, які не мали грошей на своєму рахунку й не могли придбати додаткових харчів, голодували. Їм, як могли, допомагали інші. Вільно було купувати в магазині харчів на 50 карбованців щомісяця. То була ціна 2 кілограмів масла або 13 кілограмів цукру. У переліку на калорії, то було в декілька разів поживніше того, що нам давала в’язниця. Олена надсилала мені 50 карбованців щомісяця. Вдома лишилося багато грошей. Я боявся, що її можуть арештувати чи адміністративно заслати, й тоді не буде нікого, хто присилав би мені гроші. Тож я намагався передати звістку й попросити ще грошей. Раз на тиждень вона приносила мені чисту білизну й забирала брудну. Її отримання я мав засвідчити в картці, яку приносив мені наглядач разом із білизною.
Оскільки я мав зазначити кількість отриманої білизни, я всередині вписав слова «500 карбованців» і сподівався, що цензура того не помітить, а Олена зрозуміє. Через тиждень я отримав 500 карбованців.
Через місяць уже було заборонено приносити білизну, а я втратив єдину можливість спілкуватися з зовнішнім світом. Та незважаючи на це, мені вдалося передати важливу звістку. Але про це пізніше.
Я набрався різноманітного в’язничного досвіду й уже міг давати поради іншим. Був переконаний, що мені тепер надовго дадуть спокій, можливо на рік, а може, до політичного перелому. Перелом повинен статися не пізніше, як через рік. Бо якщо так ітиме далі, то заарештують геть усю країну. Інші очікували перелому протягом наступних трьох місяців. Сподівалися загальної амністії на 7 листопада 1937 року з нагоди 20-ої річниці революції. Але я був налаштований дуже скептично. Протягом листопада я переконався, що витримаю ці випробування, незалежно від того, як довго це божевілля буде тривати.
Усупереч очікуванню, 17 січня опівночі мене знову викликали.
Серце мені защеміло. Знову допит. Я належав до людей, які втрачають рівновагу, якщо дійсність не відповідає їхньому очікуванню.
Я проаналізував своє становище й дійшов висновку, що приблизно рік матиму спокій. Чого знову хочуть від мене? Чи все-таки вирішили зламати мій опір?
Ошелешений і паралізований страхом, ішов я за наглядачем.
