Каганович підписався під справою про трактори. Поза тим, також зізнався, що з контрреволюційних міркувань агітував проти сталінської політики на селі. Натомість енергійно протестував проти звинувачення в отруюванні худоби. Він дуже любив тварин, а особливо коней, і тому не хотів визнавати того ганебного звинувачення. Слідчий вдарив його в обличчя. І тоді, звичайно лагідний, але сильний як ведмідь Каганович, звівся на ноги з таким виглядом, що той перелякався й обмежився тракторами та контрреволюційною агітацією. Каганович на тому закінчив своє слідство й пішов пізніше з селянами етапом.
У середині листопада до нас у камеру прийшов «ворог народу» вже іншого типу. Вірніше, не прийшов, а всунувся. Назвався він Гевонді й був перським вірменином. Насправді його прізвище було Гевондян, але царський поліцейський чиновник на перському кордоні, який записував його дані, був, мабуть, занадто лінивим щоб дописати його прізвище до кінця. Він так і залишився Гевонді.
Усе в того Гевонді було криве: ноги, плечі, ніс. Він безперервно блимав своїми малими, блискучими очицями. В гніві міг схопися за ніж, а поза тим був гарним хлопцем, першим «ворогом народу» в нашій камері з групи національних меншин. Уже після в’язниці розійшлася чутка, що беруть латишів, потім вірмен. Ми не могли зрозуміти, що це означає. Ми вважали неймовірним, щоб ДПУ як підставу для репресії брало такий несуттєвий для політичного способу мислення критерій, як національна належність. Мушу, однак, зазначити, що одного якогось дня всі новоприбулі в’язні були литовцями. Іншого дня — вірменами. В обох випадках ідеться про сотні людей. З великим напруженням чекали ми на з’ясування того, що нового цього разу вигадало НКВС.
Гевондян був шевцем. Інші заарештовані вірмени, за винятком трьох, були або шевцями, або чистильниками взуття. Зрештою, всі чистильники взуття в Радянському Союзі були вірменами або азербайджанцями. Опріч того, всі вони гендлювали золотом. На той час на чорному ринку в російських містах дуже рідко можна було зустріти євреїв, а лише селян та людей Сходу. Спочатку ми вирішили, що вірмен узято, щоб ліквідувати чорний ринок. Але навіщо, в такому разі, було забрано латишів? Вони були кращими громадянами в Радянському Союзі й дали Червоній армії багато видатних воєначальників. Тому прибуття першого вірменина дуже нас зацікавило.
Гевондян розповів:
— У липні заарештували нашого священика. З того й почалося. Нас у Харкові шість сотень, ми добре знаємо один одного. Маємо свою церкву і свій клуб. Священик є для нас усім. Коли маємо між собою суперечку, ніколи не йдемо до суду. Священик розсудить усіх і зробить це добре, бо він сам добрий чоловік. З початком вересня однієї ночі прийшли й забрали близько 350 чоловік, а через два тижні — решту. Усі ці люди прямо з вулиці пішли до «брехайлівки».
Я також. Ми бачили, що там діється, і вирішили не чекати, доки нам почнуть ламати кості. Ми вирішили видати золото добровільно.
— Що за золото? — запитав Македон з інтересом.
— Ми тут не перший раз. Нас уже брали в 1930 році. Тоді їм потрібне було золото на закупівлю машин в Америці. Вони вимагали від нас золото, немов би то ми замовили ті машини. Але з нашим братом не так просто. Лише перші попалися, а інші були застережені й поховали золото в надійних місцях.
Втрутився Комаровський:
— Я нічого не розумію. Висловлюйся ясніше.
Комаровський був високим партійним функціонером і ця сторона радянського життя уникла його уваги як, власне, і моєї. Вірменські чистильники взуття належали в радянському суспільстві до нелегального світу, який був невидимим для наших очей.
Гевондян не змушував себе довго просити й розповідав докладно, охоче. Пізніше не один вечір він розважав нас перськими та арабськими казками. Сидячи по-турецьки з нахиленою вліво головою, він ритмічно похитувався, коли розповідав про халіфів та їхніх коханок. Ми забували про свої незгоди і нам здавалося, що ми знаходимося на базарі в Багдаді.
— У 1930 році нас було забрано перший раз. Нас двісті чоловік замкнули до невеликої кімнати, де ми могли лише стояти, будучи стиснуті, як сардини а банці. Ставало все жаркіше. Ми мусили стояти так доти, доки не віддамо золото. Дехто стояв так чотири дні.
То були ті, хто все його закопав в одному місці. Хто видавав схованку, того випускали. Від мене вони отримали небагато, лише чотири шматки золота. Решта ж була в безпечному місці.
— А що трапилося зараз із вашими людьми?
— Зараз НКВС здуріло. Вони зовсім не хочуть золота.
— Що це значить? Чого ж вони хочуть від вас?
— Запевняють нас, що ми є дашнаками. Але наші люди не відають, що це таке. Присягаюся вам, що я довідався про це лише від священика.
— Розповідай розумно й по порядку, — чинив допит Комаровський.
Гевондян перестав сміятися і всівся на підлогу.
