Було видно по всьому, що запросили його не на допит, а до табору. Всі ці люди ніколи не ставали перед судом. Вирок їм підписувала адміністративна комісія, звана «ОСО» — спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ у Москві, яка складалося з представника Генеральної прокуратури, заступника Народного комісара внутрішніх справ і постійного секретаря. До бюро «ОСО» на Луб’янці в Москві приходили з усієї країни пропозиції слідчих. Лише деякі справи, дійсно, розглядалися. Для розгляду ж усіх справ не було ніякої технічної можливості. Щоденно треба було приймати тисячі рішень. Чинність комісії зводилася до чинності секретаря, який безперервно ставив під вироками печатки. Права «ОСО» були обмежені. Вона нікого не могла скарати на смерть. До осені 1937 року вона могла виносити вироки лише до п’яти років концентраційних таборів. Пізніше, коли було введено максимальний судовий вирок в 25 років, «ОСО» також було дозволено виносити такі вироки. Пізніше я довідався, що не мало ніякого значення, на скільки років звинувачуваний буде покараний адміністративно. Відбувши покарання, він не отримував волі автоматично, а тільки після спеціального наказу НКВС із Москви. Але такі накази видавалися надзвичайно рідко. Зазвичай було викликати в’язня до начальника табору за день до закінчення строку і вручати йому документ «ОСО», котрий свідчив про продовження того строку ще на п’ять років.
В окремих випадках «ОСО» справді розглядало справи. Але то було дуже рідко. Це були або випадки якогось впливового втручання, або коли йшлося про іноземців. Якраз такою справою й була справа моєї дружини. Вишинський сам надіслав її справу до «ОСО» з пропозицією вислати її за межі Радянського Союзу.
Отже, Каганович, наш староста, мав іти етапом. Він підвівся з прокляттями на вустах і почав старанно впаковувати речі.
— Хай їх чорти візьмуть, — повторював він. — А я, дурень, сподівався, що мене залишать тут. А вони мене затребували. Будьте певні, я ще повернуся. Аби лише зберегти здоров’я.
Я спокійно дивився на його міцні плечі та кулаки. Нарешті, він тепло вдягнувся й зав’язав свій клуночок. Потім обняв Комаровського. В очах були сльози. Мені потиснув обидві руки:
— Олександре Семеновичу, якщо будеш ще тут, у нашій країні, коли я повернусь, то ми з тобою вип’ємо. Не так легко мене здолати.
У дверях він обернувся ще раз. Сміявся й плакав одночасно:
— Хай їх усіх чорти візьмуть. Вони потребують мене знову. Вас теж не забудуть. Але не падайте духом.
Двері за ним зачинилися.
Ми хотіли обрати старостою Комаровського. Він відмовився й запропонував Македона. Доводив мені, що Македон стане ще нестерпнішим, якщо не задовольнити його амбіцій. Але селяни запротестували й зажадали мене. Питання лишалося відкритим. Наступного ж дня дуже багато народу пішло етапом і староста, камерний начальник, став просто непотрібним.
Інститут старост був, власне, нелегальним, оскільки саме існування старости передбачало якусь організацію в’язнів, що було заборонено порядками в НКВС. Конституція, законодавство та практика Радянського Союзу докладно встановили перелік та характер громадських організацій: комуністична партія, профспілки, ради, господарські установи, культурні організації, армія. Монополія цих організацій, що здійснювали владу, ревно оберігалася.
Такі порядки були заведені відразу після захоплення влади.
В ленінградському повстанні більшовики під проводом Леніна та Троцького здобули державну владу. Носієм цієї влади був всеросійський з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів. На ньому було обрано перший радянський уряд. Тоді ще Ленін не прийшов до висновку про необхідність заборони інших партій. Перший радянський уряд був каоліційним: до нього входили представники більшовиків та лівих соціал-революціонерів. Більшовики чекали на вибори до Народних установчих зборів. Ленін був переконаний, що вони дадуть перевагу революційному крилу російського робітничого руху, тому до виборів були допущені всі партії. Але вибори не принесли очікуваної більшості більшовикам та їхнім союзникам соціал-революціонерам.
Тоді більшовики розігнали Установчі збори й проголосили верховенство влади Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Революційним шляхом поділили землю, захопили заводи, банки, транспортні засоби. Уклали з німцями угоду в Брест-Литовському. Закликали робітників усіх країн до соціалістичної революції. Не дбали про свободу більшості, вони її просто ігнорували. Були, однак, глибоко переконані, що діють в інтересах більшості, навіть якщо більшість цього й не розуміла. Право революції, на яке опирались, протиставили праву демократії. Проголосили диктатуру пролетаріату на противагу влади парламенту.
