Після укладення миру в Брест-Литовському ліві соціал-революціонери вийшли з радянського уряду й пішли в підпілля. Вони протестували проти цього миру й убили в Києві німецького генерал-губернатора, генерал-фельдмаршала Ейхгорна, а в Москві — німецького посла графа Мірбаха. З того часу буржуазні й робітничі реформістські партії були ліквідовані одна за другою. Той процес, наскільки пам’ятаю, тривав до 1923 року. Останньою забороненою партією була, як мені здається, партія сіоністів.
Однак, хоч існування інших партій було заборонене, у ленінські часи дозволялося створення груп у середовищі правлячої партії.
Існувала свобода дискусій у партії. Незважаючи на величезний авторитет Леніна, йому нелегко вдалася ратифікація Брест-Литовської угоди. Під час дискусії Бухарін заявив про вихід із партії. Інші заявили, що підписання миру є зрадою німецьких робітників та відступом від засад революційного інтернаціоналізму. На тім голосуванні йшлося про долю молодої радянської республіки. Вона ще не мала армії й не могла чинити опір німецькому натискові. Відмова від підписання мирної угоди наражала революційні завоювання на смертельну небезпеку вторгнення армії кайзера. Ленін добре про це знав. Попри все це, він відмовився скористатися терором Надзвичайної комісії для залякування опозиції. Залучення таємної поліції до дискусії в партії було б на той час явним неподобством. Надзвичайна комісія ще підкорялася партійним органам, а не навпаки.
Партійні дискусії в епоху Сталіна мали зовсім інший вигляд.
З ліквідацією опозиції створилася ситуація, за якою всі рішення провідних партійних органів схвалювалися одностайно. Члени Центрального комітету й навіть члени Політбюро лише перед початком дискусії довідувалися про думку вождя. А потім виходили один за одним й повторювали одне і те ж, немов шарманка.
Те, що діється зараз у Росії, є лише частково наслідком перших пореволюційних років. Це становище було досягнуто в три етапи:
боротьба в партії, колективізація й «велика чистка». Опозиція домоглася права вільного формування груп, права на фракції. Більшість вважала ці права контрреволюційними. Опозиція змушена була вдаватися до конспірації, якщо хотіла уникнути втручання ДПУ. Однак рішення фракцій ні до чого не забов’язувало Сталіна та його групу.
Маючи більшість у Центральному комітеті, вони могли обговорювати свої виступи на закритих зібраннях перед офіційними засіданнями. Мали більшість, і, отже, мали й владу. Угруповання меншості пішли в підпілля. Після заборони опозиції — як це тріумфально проголосив Сталін — партія стала монолітною. Була проголошена абсолютна єдність. Пізніше з вини Сталіна 11 мільйонів селян померло з голоду. Але вся країна дякувала йому за щасливе життя, яке він створив.
Було заборонено утворення будь-яких груп. Справа зайшла так далеко, що збір підписів під зверненням до партії чи уряду вважався контрреволюційним актом. Кожен радянський громадянин мав писати до уряду лише особистого листа. Колективні петиції, якщо тільки вони не були організовані партією, були суворо заборонені. Правда, щоденно можна було прочитати в газетах вдячні листи колгоспників якоїсь віддаленої республіки до «батька народів», до «ясного сонечка» та «улюбленого вождя» товариша Сталіна. Колгоспники дякували Сталінові за «щасливе життя». Ті листи підписували тисячі колгоспників. Лише ініціатива збирання підписів виходила в таких випадках від партії. Ініціатива приватних осіб та окремих груп закінчувалася втручанням НКВС. І не тому, що Сталін хотів заборонити в зародку можливість створення неконтрольованих організацій. Він просто не хотів допустити, аби уряд знаходився під тиском народних бажань. Інакше під час великого голоду мільйони селян організовано просили б хліба. Під час «великої чистки» мільйони жінок виступили б за звільнення своїх чоловіків. В обох випадках потерпав би авторитет державної влади.
У такому разі гебісти не могли дозволити жодної організації в’язнів, якщо не хотіли вступити в конфлікт із власними правами.
Їхня логіка була простою. Організація контрреволюціонерів може бути лише контрреволюційною організацією. Тим паче, така організація не могла існувати у їхніх власних стінах.
У малих камерах ще якось можна було обійтися без такої організації. Лише в загальних камерах, які часто вміщували понад двісті чоловік, нормальне життя в’язнів без старости та його помічників було просто неможливим. Самоорганізація в’язнів була потрібна начальникові в’язниці. Вже сам розподіл їжі та вихід на прогулянку без неї були неможливими. Без такої організації треба було б збільшити апарат наглядачів, і частина в’язнів отримувала б свої пайки вночі. Це була дилема й вона була вирішена. Староста «нелегально» обирався камерою таємно. Начальник в’язниці або комендант блоку довідувалися про це через своїх агентів. Потім начальник з’являвся в камері й призначав обраного старшим, наказуючи йому дбати про порядок, перераховувати в’язнів щоранку, звертатися до начальства, організовувати прогулянки й тому подібне.
