На відзнаку 300-ліття родини Романових, цар оголосив загальну амністію. Засланцям було дозволено повернутися, в тому числі й Кушнаренкові. Але він не схотів розлучатися з тайгою бо, як і багато інших, був зачарований красотою того краю й залишився там.
Почалася війна. Якутський край не підлягав мобілізації. Кушнаренко жив серед якутів, відрізаний від усього світу, й продовжував мандрувати нескінченими просторами тайги та незайманими якутськими пущами.
У лютому 1917 року прийшла революція. Її привабливість була дуже потужною. Цього дня очікували цілі покоління російських поборників свободи.
Кушнаренко полишив Якутію, котру так встиг полюбити, і разом зі своєю дружиною та чотирма синами повернувся до європейської Росії. Він одразу ж приєднується до більшовиків і деякий час воює в групі червоних партизанів. Потім стає командиром полку Червоної армії. Виявляє відвагу й розважливість на всіх фронтах громадянської війни. Після ліквідації колчаківщини його було нагороджено.
Закінчилася громадянська війна. У 1922 році Кушнаренко демобілізувався. Партія доручила йому очолити великий завод у Харкові.
І той іспит він здав на відмінно. Був директором, якого робітники любили за доброту й людяність і який, незважаючи на це, постійно виконував плани випуску продукції. За свою господарську діяльність він був відзначений.
Четверо його синів виросли. Вони стали авіаторами з репутацією добрих офіцерів і відважних пілотів.
У біографії Володимира Івановича Кушнаренка, як людини і як революціонера, не було жодної плями. Проте, наприкінці літа 1937 року прийшли й заарештували його прямо в приміщенні заводу. За те, що 32 роки тому розповсюджував серед царських солдатів листівки соціал-революціонерів, а не більшовиків. Скаржився:
— Олександре Семеновичу, повір мені, я ніколи не був членом партії соціал-революціонерів. Я тоді був гімназистом, мав лише 18 років. У країні вибухнула революція. З Петербурга надходили збуджуючі новини — там уже створювалися робітничі ради. Ми, молоді провінціали, також хотіли щось зробити для революції. Мій товариш приніс до школи листівки. Вночі ми пішли до казарми й закинули у вікно стос листівок. Варта нас помітила й відкрила вогонь.
Мій товариш втік, а мене спіймали. От і все. Звідки я міг знати, що то були негарні листівки? Ми в провінції уявлення не мали про те, хто такі соціал-революціонери, а хто більшовики. Але, повірте мені:
я ніколи не був соціал-революціонером.
Я був приголомшений.
— А якби й були соціал-революціонером, товаришу Кушнаренко, то що з того?
— Якби був, то зараз би не скаржився. Сам був би винен у своїй долі.
— Володимире Івановичу, я вас не розумію. Навіщо вам відмовлятися від свого минулого? У 1905 році ви боролися за пригнічення чи за свободу? За народ чи за царя? Чи зайшли вже так далеко, що поділяєте погляди ДПУ? Для них людина, яка не знайшла часу для боротьби за волю й за перемогу революції в 1905 році й сиділа вдома, не маючи бажання наражатись на небезпеку, є добрим громадянином, котрого не слід чіпати. Натомість соціал-революціонери, які наражали на небезпеку своє життя і свободу в боротьбі проти самодержавства, є контрреволюціонерами. Зупиніться, товаришу Кушнаренко. Якщо ми самі перестанемо розуміти, що є добро, а що є зло, — це запаморочення ніколи не припиниться.
Він відповів після деякого роздуму:
— Маєте рацію, Олександре Семеновичу. Але я вже занадто вимучений, аби боротися за правду. Був би щасливим, аби мені дозволили повернутися до Сибіру на вільне життя. Мені не треба було звідти виїзджати.
Кушнаренко був людиною високого зросту з чесними й надзвичайно привабливими рисами обличчя. Було йому понад 50 років, ходив трохи похиленим наперед. Рухи мав обережні, вся його істота випромінювала спокій та почуття власної гідності. Був він глибоко пригнічений. Зі своєю власною долею він міг ще погодитись, бо поділяв її з мільйонами інших. Турбувало його власне слідство.
Звинувачували його згідно зі статтею 54.2. Кримінального кодексу України. Параграф 2 стосувався участі в збройному повстанні.
Але ж у країні не було ніяких збройних повстань. Та звинувачення, як завжди, стосувалися лише розмов, які, буцімто, мали призвести до збройного повстання. На жаль, слідство у справі групи Кушнаренка потрапило до рук молодого недосвідченого слідчого, який прийняв цю справу від іншого слідчого, на той час заарештованого. Той молодий слідчий мав би пам’ятати, що жив у царстві фікції.
Але, можливо, він цього не розумів. Він сприйняв звинувачення всерйоз, включно до збройного повстання. Для збройного повстання потрібна була зброя. Постало питання: де вона захована? Прабатьком цієї організації був старий соціал-революціонер на прізвище Семенов. Він не витримав катування й назвав кілька прізвищ. Слідчий домагався зброї. Припертий до стіни Семенов вигадав, що існування потаємного складу зброї відноситься до відома його помічника Лебедєва. Лебедєва було арештовано.
— Видай зброю, контрреволюційна собако!
