— Ти не зрозумів мене, товаришу. Дійсно, нас ув’язнили, незважаючи на те, що ми невинуваті. Але ж нас звинувачують у дійсних злочинах і змушують у тому зізнатися. Не приходить же їм в голову звинувачувати нас у тому, що ми боролися за перемогу соціалістичної революції. Однак же, як ти кажеш, представники національних меншин звинувачуються в тому, що хотіли скористатися своїми конституційними правами.
— Але ж, друже, ніхто ту конституцію не сприймає всерйоз.
У конституції йдеться також про свободу слова, праці, зібрань. Хіба ти в це віриш?
Українець був людиною скромною, але мудрою. Наша розмова переходила на небезпечний ґрунт. Незважаючи на це, я відповів:
— Друже, це не зовсім так. Звичайно, свободи слова немає. Якби сьогодні хтось пішов на харківський базар і проголосив там промову, його негайно забрали б. Але ніхто його не звинувачував би в тому, що він скористався конституційним правом свободи слова.
Його примушували б зізнатися в тому, що він є агентом гестапо.
Шпигунство також не є конституційним правом. Меншини ж звинувачуються в тому, що хочуть вийти із складу Радянського Союзу.
Конституція це їм дозволяє.
Тут у нашу розмову втрутився Македон:
— Ви, обидва, не провадьте тут контрреволюційних розмов. Республіка має право вийти з Союзу. Так записано в конституції. Але ніхто не має права за це агітувати. То вже контрреволюція.
— Але ж, як у такому разі можна вийти з Союзу? Звідкіля уряд цієї республіки довідається про те, що народ хоче відокремитися?
Хтось же повинен першим виступити з такою пропозицією і сказати про це вголос. А це, як ти кажеш, уже агітація.
— Пашел к ебаной матери. Ти не маєш права критикувати нашу конституцію!
Я дав йому спокій.
Прийшов лютий. Ніхто новий не з’являвся, нікого з нас не викликали на допити. Ми були зовсім відрізані від світу й одноманітність нашого буття пригнічувала. Вечорами я щось розповідав, а потім українець співав пісні. Співав він тихо й дуже гарно. Македон також був музикальним. Той час був єдиним, коли він давав нам спокій. Якщо італійці створили велике малярство, німці — симфонічну музику, то українці — народну пісню. Нові пісні безперервно творилися в селах. Їх мелодії були меланхолійними й прекрасними, а тексти рідко були банальними. Язик сам починав підспівувати. У моїй пам’яті залишилися як мелодії, так і тексти тих пісень, але я більше ніколи їх з того часу не чув. Ми всі були вдячні українцеві. Навіть наглядачі ніколи не перешкоджали йому співати.
Гадаю, що вони й самі прислухалися за дверима до його співу, бо також потерпали від своєї монотонної, нудної роботи.
У середині березня тиша закінчилася. Почалася нова хвиля масових арештів. Одного вечора почувся тупіт ніг у коридорі. Потім двері відчинилися й до камери зайшло 14 чоловік. Це була ціла камера з внутрішньої в’язниці. Їх перевели до нас, щоб звільнити місця для нового напливу. Новоприбулі принесли з собою дві важливі новини:
гітлерівські війська захопили Австрію і розпочався процес Бухаріна.
На чолі новоприбулих стояв їхній староста, — молодий хлопець. Вони називали його просто Мишком. Був він сіоністом, але не фіктивним, а справжнім. Він мало був схожий на єврея, а скоріше мав вигляд російського студента старої школи. Ще будучи гімназистом, належав до сіоністської групи скаутів. Після заборони й розпуску сіоністських організацій, він зберіг симпатію до єврейського народного руху. Його було звинувачено в тому, що він є керівником контрреволюційної сіоністської організації та шпигуном «Інтелідженс Сервіс». Усі заарештовані сіоністи були в очах НКВС англійськими шпигунами, оскільки Англія здійснювала протекторат над єврейськими поселеннями в Палестині. Але не лише НКВС боролося з сіонізмом як із забороненою контрреволюційною партією в Росії.
Комінтерн також на той час займав ворожу позицію щодо сіонізму як пробританського імперіалістичного руху.
Найбільш цікавою особою серед новоприбулих був Володимир Іванович Кушнаренко. Його біографія була такою ж незвичайною, як і його слідство.
Ще будучи вісімнадцятирічним хлопцем, Кушнаренко приносив листівки соціал-революціонерів до казарм, його на тому спіймали й вислали на довічне заслання до Сибіру. На місці заслання він спочатку давав собі раду як учитель і фотограф. Був також завзятим мисливцем і рибалкою. На великих сибірських річках він зустрічав якутські кочові племена. Він приєднався до одного з них і помандрував по тайзі. Він забрався далеко на північ до околиць, де ще не ступала нога європейця. Кушнаренко закохався в північні краєвиди та в красиву якутську дівчину. Вони побралися, і Кушнаренка було урочисто прийнято до племені. Шлюб був щасливим, якутка народила йому четверо синів.
У 1613 році російський трон посів Микола Федорович Романов, засновник династії. Правляча родина з гордістю виводила своє походження від цього першого Романова, хоча насправді це було фальсифікацією, і походила вона від німецького дому Голштейн-Готтопрів.
