Його також приперли до стіни. Зброя — це справа конкретна. То вже не якісь там розмови. Контрреволюційні розмови можна було й вигадати. Того, хто говорив, арештовували, на короткому «конвеєрі» він підтверджував розмову, яка ніколи не мала місця, й на тому справа закінчувалася. Таємний же склад зброї мав бути викритий і конфіскований. Взагалі слідчі, звичайно, уникали свідчень стосовно конкретних речей. Новий слідчий цього не розумів, а його колеги та начальники вчасно йому цього не пояснили. Бо всі вони жили в царстві фікції, як люди в казці Андерсена про нові королівські шати, і мусили сприймати ті фікції всерйоз. Але цей молодий дурень не розумів того, і ніхто йому вчасно не сказав: «Не будь віслюком, бо то все дурниця. Не заводь слідство так далеко, бо сам не зможеш потім звідти вибратись». Такі слова могли допровадити до в’язниці зичливого порадника. Лише в процесі роботи дізнався цей слідчий, який нічого не підозрював, до чого довела його власна ретельність.

Лебедєв не мав зброї і, отже, не міг її видати. Не міг він і сказати, що мав зброю, але десь її закопав. Слідчий був би забов’язаний її відкопувати. Лебедєв спочатку намагався заперечувати, що колинебудь отримував зброю від Семенова. Після кількаденного натиску, він здався і повідомив, що передав зброю Смирнову, іншому учасникові організації. Взяли Смирнова. Забава почалася заново. Смірнов передав зброю своєму товаришеві Лисенку. Неіснуюча зброя переходила, таким чином, з рук у руки. Коли її отримав Кушнаренко, вона вже встигла побувала в руках одинадцяти осіб. Йому ж передав її такий собі Гуревич, відповідальний службовець тресту, який постачав заводу, де працював Кушнаренко, сировину. Кушнаренко також піддався катуванню й визнав свою провину. Він зізнався в тому, що був завербований до контрреволюційної організації, але вперто заперечував вербування інших. Його били вже декілька тижнів. Він втратив останні сили, але так і не зміг наважитися втягнути своїх друзів у нещастя. Щоденно його забирали опівночі й цілих десять годин допитували про зброю. Ми були свідками цієї трагедії. Не треба було «приймати» ту зброю від Гуревича без того, аби не вигадати когось, кому він ту зброю «передав». Саме цього він і хотів уникнути.

Кожного ранку він повертався і виснаженим, і пригніченим.

Молодий Мишко любив старшого товариша як батька. Дбав про його речі, лагодив йому шкарпетки, скручував цигарки, втішав його з безмежною ніжністю. Але ніщо не могло зарадити розпачеві Кушнаренка.

Ми провели військову нараду. Я запитав Кушнаренка:

— Що за людина той Гуревич?

— Навіщо це вам?

— Якщо то негідник то є вихід: можеш просто відправити йому ту зброю назад.

— Як тобі могло прийти таке в голову, Олександре Семеновичу?

Гуревич завжди був моїм кращим другом. Він дуже достойна людина. Якщо він мене завербував, то його таки, дійсно, доконали.

— Добре, але що ж у такому разі маємо робити з цією зброєю?

Уночі я знайшов вирішення проблеми. Коли Кушнаренко вранці повернувся, я запитав його:

— Скажи, Володю, коли було прислано зброю?

— У серпні 1936 року. Гуревич каже, що вислав з Москви на адресу мого заводу скрині з фальшивою декларацією. У скринях знаходилися автоматичні карабіни. Скрині повинні були зберігатися на складі мого заводу. Згідно ж з декларацією, там мали знаходитися запасні частини до наших машин.

— Дуже добре, Володю. Я бачу, як виплутатися з цього становища. Чи маєш якогось приятеля, що недавно помер?

— Ні.

— Подумай добре. Може, далекий знайомий, якого ти добре знав особисто.

— Навіщо це тобі?

— Невже не ясно? Маємо надіслати зброю покійникові.

Через хвилину Кушнаренко повідомив:

— Є, Петровський Олександр Ілліч. Рік тому він помер у Сумах.

Але він не береться до уваги.

— Як це?

— Бо то був 70-літній дід. Він навчав мене в гімназії географії.

Позапартійний, явно аполітичний. Нам не вдасться зробити з нього повстанця. Вони його не приймуть.

— Не будь смішним, Кушнаренко. Слідчі зрадіють можливості, нарешті, здихатися від цієї зброї й закрити справу. Вони приймуть усе, що потрапить під руку.

Кушнаренко не погоджувався. Думка робити повстанця зі старого професора видавалася йому абсурдною:

— Якщо я зізнаюся, що отримав зброю, вони це запротоколюють і я вже не зможу від цього відмовитись. Вони не зможуть взяти Петровського й візьмуть когось із моїх друзів.

— Кушнаренко, я маю в цих справах набагато більше досвіду, ніж ти. Слідчий давно вже шукає способу закінчити цю історію. Жива людина не може бути її закінченням. Потрібен лише покійник.

Мишко приєднався до моєї пропозиції. Ми напосіли на Кушнаренка, але він ніяк не міг зважитися. Мучився ще три дні. Кожної ночі його допитували, ми вже не могли на нього дивитися. Врешті, Мишко набрався рішучості:

— Володимире Івановичу, коли вони викличуть вас уночі, назвіть їм Петровського. Якщо ж ви, повернувшись сюди, скажете, що цього не зробили, ми перестанемо з вами розмовляти. Досить із нас вашої історії. Треба покласти їй край.

Кушнаренко вже не боронився. Пообіцяв, що все зробить.

Перейти на страницу:

Похожие книги