У травні більшість із них пішла етапом. Кілька днів я провів у шпиталю, а коли повернувся, то застав камеру майже порожньою. Залишилася лише залізна залога: Македон та Гевонді. Лагодін, Кушнаренко, Зборовський та Мишко пішли, і я не мав можливості з ними попрощатись. Найбільше бракувало мені Зборовського. Ми часто ночами лежали поруч. Він розповідав мені про колективізацію, ми обмінювалися нашим досвідом. Він був єдиним у камері, хто мав детальне уявлення про життя за кордоном. Він лишався соціалістом і часто розмірковував над тим, які помилки зробила російська революція, яких можна було уникнуть і яких уникне майбутня революція в Європі. Ми всі, маючи за плечима досвід «великої чистки», свідомо чи підсвідомо вважали, що лише до смерті Леніна революція йшла більш-менш правильним шляхом. Та обставина, що російська революція лишилася ізольованою в країні селян, що не мала великої промисловості та сильного міського пролетаріату, довів її до тієї нещасної ситуації, виходом з якої була особиста бонапартистська диктатура Сталіна. Ми всі цілковито схвалювали ленінську теорію і не сприймали сталінську практику. Зборовський був першим із зустрінутих мною комуністів, який пішов ще далі. Він часто повторював:
— Коли Ленін брав владу, він мав на увазі короткий період диктатури. Із закінченням громадянської війни мала скінчитися й ця диктатура. А що постало насправді? Диктатура без кінця. Тотальна диктатура, але вже не робітничого класу, не партії, а однієї людини.
Однак, зародок того, що зараз діється, виник у перші дні революції.
Не треба було розганяти Установчі збори.
Зборовський лишався революціонером і, незважаючи на це, піддавав засадничі принципи революції гострій критиці. Він не впадав у розпач, як це багато хто робив, а переглядав свою теорію і все ще сподівався на побудову соціалізму. Споглядав несамовитий тероризм співчутливими очима і з гіркою іронією. Якщо колись свобода повернеться до Країни Рад, люди, подібні Зборовському, які вціліють у таборах, керуватимуть новою Росією.
Настав липень. Зробилося спекотно.
Ще взимку почали забивати вікна, і наше вікно повністю затулили бляшаною коробкою, лишивши тільки вгорі вузьку шпарину, яка зробила неможливим надходження до камери свіжого повітря.
Довгий час ми спостерігали за прогресом цієї роботи в корпусі № 3, де сиділи кримінальники. Невдовзі мала надійти й наша черга.
Надійшла вона в кінці травня. Звідтоді ми мусили постійно перебувати при штучному освітленні та, опріч того, втратили можливість милуватися виглядом двору.
Незважаючи на забиті вікна, ми не були повністю відрізаними.
За допомогою уламка скла, вміння й терпіння ми зробили в бляшанці отвір розміром 1–2 см. На ніч затикали його хлібом, аби не видало нас світло. З камерами на одному з нами поверсі ми спілкувалися через перестукування. Вночі, під час повної тиші, можна було чути сигнали з камери, що знаходилася під нами. Той стук чули також і наглядачі, але ми знайшли вихід. Бляшаний ящик під вікном прилягав не дуже щільно. Поміж ним та муром залишалася щілина в декілька сантиметрів. Згори ж той ящик взагалі був відкритим. Ми прив’язували записку до нитки й спускали її через ці отвори вниз.
Мешканці камери, які під нами, отримували записку й таким же шляхом надсилали відповідь. Таким способом ми пересилали також тютюн.
На жаль, старий комендант корпусу нас залишив, а його замінив дуже неприємний тип, улесливий з тими, хто вищий за нього, й брутальний із тими, хто внизу. Він надумав учити нас дисципліни, і ось що вчинив.
Дочекався середини літа й потім за дрібні порушення запроторив із різних камер десятки в’язнів до карцеру. Ці дрібні порушення давно були помічені й занотовані, але на деякий час були полишені без санкцій. Ішлося про такі дрібні речі, як запізнення з підйомом, наявність олівця й тому подібне. Я також потрапив до числа покараних. Узимку я вже провів п’ять діб у тому карцері, коли вкрав у канцелярії шматок паперу для листа до Центрального комітету. Тепер же я отримав тиждень карцеру за те, що вдень ліг на ліжко. Взимку я в тому карцері страшенно замерзав. Вікно було відчинене, а я мусив сідати на підлогу без одягу й шкарпеток лише в сорочці та підштаниках. Був я тоді сам у підвалі й лише завдяки безперервній гімнастиці мені вдалося уникнути запалення легенів. Про сон у тих умовах не могло бути й мови.
