— Як гадаєш, Єжов залишиться в уряді? Як Народний комісар річкового транспорту?
— Ні. Через два місяці з ним буде покінчено. Єжов спочатку розпрощається зі своїм комісарством, потім із Політбюро, потім з Центральним комітетом і, нарешті, з життям. Він зіграв свою роль і зіграв її занадто добре. Сталінові він більше не потрібен. Ніхто за ним не шкодуватиме, а тим паче ми.
— А що буде з нами?
— Декого з нас звільнять, щоб було видно, що настав перелом.
Решта ж піде до таборів.
— А за яким принципом відбиратимуть?
— Це залежатиме від випадку. Люди завжди намагаються дошукатися якихось складних причин. Той, хто, як я, мав можливість трохи заглянути за куліси, знає, що в цій країні все вирішує сліпий випадок.
Брауде вже давно очікував повідомлення про усунення Єжова.
Але ця подія його зовсім не втішила. Він був переконаний, що жити йому залишилося недовго.
У наступні дні до нас було переведено багато народу з камер смертників. Ці камери знаходилися внизу в підвалі. В них панував особливий режим. В’язні отримували там цигарки й дещо кращі харчі. Щоденно опівночі звідти забирали частину людей. Ті ж, хто залишався, ніколи не могли з певністю сказати, було їх розстріляно чи ні. Коли в грудні 1938 року більшість із них була переведена нагору, там виявилося багато їхніх товаришів, яких вони вважали покійниками. Мене цікавило, кого ж було засуджено до смерті. Староста посадив біля мене одного з новоприбулих, я говорив із ним і його історія була страшною.
Це був старий робітник не селянського, а пролетарського походження, що в Радянському Союзі трапляється дуже рідко. Вже його батько був токарем-металістом, тож він з 15 років він уже працював на паровозному заводі. Трапилось так, що якась машина виявилася зіпсованою. Я вже не можу пригадати, про що саме йшлося. Старого робітника було арештовано із звинуваченням у спробі вчинити диверсію.
Чоловік той належав до покоління, яке вже зникло. Він походив з патріархальної епохи і нагадував селян і монахів, якими вони були зображені в повістях Достоєвського. Він був неспроможний сперечатися з «паном». А слідчий якраз і був для нього тим «паном». Його слідчий, як це мені здається, був винятковим негідником. Він брутально використовував лагідність і безборонність старого робітника.
Звелів йому підписати протоколи, які загрожували смертним вироком. Навіть перед трибуналом цей робітник не зміг би нічого довести. Зрештою, він робив лише те, до чого його примушували. Протягом десятків років з короткою перервою на час революції, він виконував одну і ту ж саму роботу й не був здатний ні до якої ініціативи і ні до якої боротьби. Дуже поволі розповідав він мені свою історію.
Його навіть не били, а використовували його дитячу довіру до «влади». Лише усунення Єжова врятувало йому життя. Але старий, схоже, не відчував, що щось змінилося. Цілковито скорився своїй долі й не вірив, що боротьбою чи якимись зусиллями можна її змінити.
У камері сиділо також п’ять чи шість офіцерів ДПУ. Але від жодного з них я не міг нічого довідатись. Айгорн ще й досі підпорядковувався дисципліні. Лісовський був високоосвіченою людиною й розмовляв зі мною лише про мистецтво та науку. Він був дуже заляканим і боявся власних слів. Я робив у російській мові помилки, тому одного разу попросив його написати моє подання. Він відмовився і лише погодився його продиктувати. Не хотів, щоб папір, писаний його рукою, опинився в моїй теці. Навіть тут, у камері, боявся контакту з іноземцями.
Камера жила своїм власним, цілковито ізольованим життям. Ми грали в шахи, сперечалися. Перед обідом були наукові повідомлення, між 6 та 8 вечора розповідались повісті та новели. Перед сном відомий артист співав нам народних пісень. Робив він це на замовлення й співав дуже тихо й гарно. Навіть наглядачі його не зупиняли, бо самі прислухалися до його співу з-за дверей. То були сумні мелодії. Деякі в’язні стиха йому вторили. Мені й багатьом моїм друзям сльози застили очі.
Наприкінці грудня знову почалися допити. Ми обступали тих, хто з них повертався.
— Чи портрет Єжова ще висить у кабінетах слідчих?
— Висить так, як і висів.
Але в самих допитах багато що змінилося. Вже не били за винятком поодиноких випадків. Оскаржені набралися відваги й зрікалися попередньо зроблених зізнань. Слідчі брали це до уваги без спротиву й вносили до протоколу. Лише запитували в’язнів про те, навіщо вони давали такі свідчення. В’язні спочатку боялися назвати справжні причини. Вважали, що не слід звинувачувати ДПУ в катуванні ув’язнених. Але зрештою почали говорити правду: не могли витримати «конвеєра», їх били й так далі. Гебісти не протоколювали подробиць, вони дали свідченням такого гатунку назву «фізичний тиск».
Поволі ця новина поширилася по камерах, майже всі в’язні стали вимагати тоді паперу і в листах до керівника Харківського НКВС зрікалися своїх вигаданих зізнань, підкреслюючи, що вони бути змушені до них «фізичним тиском». Усі розмови між в’язнями, коли вони зустрічалися, починалися з одного й того ж питання:
— Чи вже відмовився?
