— Громадянине слідчий, уже два місяці як я не маю на своєму рахунку грошей і просто голодую. У харківській ощадній касі у мене є десять тисяч карбованців. Чи не могли б ви організувати мені переказ частини моїх грошей?
— Я подумаю.
Увечері до камери прийшов Клікс. Уночі він розбудив мене:
— Олександре Семеновичу, гадаю, що мене сьогодні вранці звільнять. Слідчий щось на це натякав. Чи не хочеш мені щось сказати?
— Бажаю щастя. Привітай від мене Олену.
— Чи не маєш ще якогось бажання?
— Нехай мені Олена перешле гроші.
— Добре. Але ж чи має вона гроші? Без твого підпису вона не може розпорядитися твоїми грішми.
— Мартін Руеман уповноважений до підписання.
— Але ж чи він ще там? Як тільки я щось зароблю, відразу пришлю тобі.
Клікс дотримав слова. В київській в’язниці я отримав переказом 50 карбованців невідомо від кого. Олена, скоріше за все, жила в цілковитих злиднях і мусила утримувати дитину.
Слідчий спровадив мене на Холодну Гору. Я так і не зміг з’ясувати для себе сенсу того допиту. Кілька днів я очікував якоїсь події, тоді мене й було викликано «з речами». Внизу мене замкнули до шафи.
Така форма ізоляції очікуючих останнім часом стала популярною.
Я мав стояти в тій шафі цілих чотири години. Потім мене випустили і випровадили через інші, ніж звичайно, двері на мале подвір’я, а звідтіль до будинку, де була тюремна канцелярія. Наглядач провів мене через дві кімнати до третьої, де посадив мене біля столу. Я був сам.
Що б це мало значити? Чи не хочуть мене звільнити? Без будь-яких формальностей? Без ніякого попередження? Я здивувався.
Мабуть, прийшов давно очікуваний день. Але я не відчував ніякої радості. Куди йти? Лейпунського арештовано. Гоутерманса також. Чи Мартін Руеман ще в країні? З чого почати? Чи дозволять мені виїхати? А якщо ні? Йти знову працювати в інститут? Та й взагалі, що сталося?
Я був полишений один на багато годин. Мені захотілося до туалету, я почав стукати у двері. Ніякої відповіді. Мені ставало гірше.
Я почав грюкати знову. Ніякої реакції. Натомість із сусідньої кімнати мені відповів жіночий голос. То була ув’язнена. Коли я себе назвав, вона почала плакати:
— Ви винуватець мого нещастя.
Якщо не помиляюсь, її прізвище було Єрусалим. Вона приїхала з Німеччини й знала Гоутерманса. Я ніколи її не бачив. Але як я щойно довідався, ДПУ «пристебнуло» її до мене. Під тиском вона зізналася, що належала до моєї контрреволюційної організації й що це я її завербував та наказав займатися шпигунством і саботажем.
В іншій кімнаті сидів чоловік, який також мав бути моїм підлеглим у контрреволюційній організації. Його я теж ніколи не бачив в очі, навіть ніколи не чув його імені.
Я запитав їх про те, хто ще мав належати до моєї організації.
Назвали професора Обреїмова, першого директора мого інституту, Фріца Гоутерманса та ще дві особи, імен яких я ніколи раніше не чув. Я обговорив з ними ситуацію. Що хочуть з нами зробити? Може, звільнити? Обоє сприйняли моє припущення скептично. У своїх зізнаннях вони оговорили мене й себе та ще й досі не відмовилися від своїх свідчень.
Я вже зовсім не міг втриматися без туалету й попросив їх обох аби гукнули наглядача. Вони затарабанили в двері, що виходили в коридор, від якого мене відділяли їхні кімнати, але це не допомогло.
Подальші три години я вже ніяк не міг протриматися й скористався порожньою шухлядою столика.
Ми сиділи до пізньої ночі. Я почувався нещасним. Якщо нас зараз звільнять — трамваї вже не ходять, пішки йти до інституту — понад годину. Отже, я не матиму даху над головою й ні копійки грошей у кишені. Я не знав нової адреси Олени. Руемана, скоріше за все, вже немає. Дружина Лейпунського перелякається й не дасть мені притулку. Я почувався дуже нещасним. Але мої переживання виявилися марними.
Рано вранці за мною прийшли. Мене перевели до сусідньої кімнати й ретельно обшукали. Потім я мав викласти всі мої анкетні дані від батьків та батьків моїх батьків включно. Потім протягом двох годин розшукували мою сумку, яку так і не змогли знайти й пообіцяли, що надішлють її слідом за мною. «Куди надішлете, — запитав я, — куди мене висилаєте?» Мені не відповіли, але завдяки цій дрібниці я зрозумів, що ніхто не збирається мене звільняти. Я навіть не відчув розчарування. Потім дійшов висновку, що я вже почав боятися свободи.
Нарешті солдат рушив зі мною в дорогу. Машина підвезла нас до порожньої залізничної станції. Там я сів у потяг. Ми були самі в купе. Було хмарно, і я не міг визначити напряму по зорях. Наша подорож тривала близько дванадцяти годин і, оскільки поїздка до Москви тривала сімнадцять годин швидким потягом, я здогадався, що велике місто, куди ми в’їхали, було Києвом.
На нас уже чекала автомашина, ми швидко поїхали, я знов опинився у в’язниці. Кілька годин довелося зачекати. В камері, до якої потрапив, стояли ліжка з чистими білими простирадлами. В’язні попрокидалися, коли я ввійшов. Я запитав, де я є.
— У Києві. У внутрішній в’язниці НКВС.
Київ
