Я також відчував, що період моєї сплячки скоро скінчиться. Як і більшість атеїстів, я був забобонним, у в’язниці всі забобонні. Ще шість місяців тому я сам собі напророкував, що 15 лютого 1939 року я буду наново допитаний. Я щоразу казав про це своїм товаришам. Вони мене висміювали, бо вважали за неможливе, щоб мене ще коли-небудь знову викликали. Мій останній допит мав місце в листопаді 1937 року, тобто півтора роки тому. Мене вже називали «мумією слідства».
Моїм сусідом праворуч був тоді молодий німець. Він мав комічне прізвище Клікс. Незважаючи на своє німецьке походження, він ані слова не розумів німецькою.
У громадянську війну Клікс втратив обох батьків і став безпритульником. Був він ненормально високим і тому виконував у своїй банді функції спостерігача. Коли інші крали, він їх прикривав. Тинявся з бандою безпритульних по всьому Союзу. Взимку вони перебиралися до південного Кавказу, де було тепло, влітку — до Москви та Ленінграда. Цікаво, що таке життя зовсім не зіпсувало його. Він був дуже пристойною молодою людиною. Зрештою, тяга до знань загнала його до дитячого будинку для безпритульних, де він почав вчитися на архітектора. Він марив про те, щоб коли-небудь побачити будівлі італійського відродження. Цілими годинами я мусив йому про них розповідати. Його також цікавила історія. Клікс був незвичайно вдячним слухачем і корисним другом. Він був здоровим та сильним, його дружба спонукала вірменчиків, врешті, залишити мене в спокої.
З початком лютого Клікс пішов на допит. Коли повернувся, розповів мені пошепки, що слідчий пообіцяв йому скоре звільнення.
Я дав йому лист до Олени з проханням віддати йому всі мої книжки.
Не знаю, чи мій заповіт було виконано.
Моїм сусідом ліворуч був барон Унгерн, царський полковник.
Він був військовим інженером. Казали, що то він будував фортифікаційні споруди Порт-Артура. Унгерн був надзвичайно високоосвіченою людиною старої школи. Об’їхав цілий світ, часто бував гостем при дворі індійських князевичів, але незважаючи на це, був доброю радянською людиною. Після закінчення громадянської війни викладав у військовій академії. Належав до дуже рідкісної категорії в’язнів, яка походила з колишніх панівних класів. Взагалі кажучи, «чистка» 1936–1939 років торкнулася лише прихильників радянської влади. Російських монархістів вона помилувала. Колишніх аристократів взагалі не брали, і я не зустрічав жодного білогвардійця.
У день 15 лютого 1939 року до камери зайшов наглядач й заволав на всю горлянку:
— Вайсберг, на допит.
Уся камера замовкла від здивування. Я був вражений не менше від інших. Місяцями я повторював цю дату. Я можу пояснити собі той випадок лише таким чином, що, можливо, слідчий довідався через своїх шпигів про моє пророцтво й захотів його здійснити. Мене привезли до внутрішньої в’язниці, де багато що змінилося. Колишня «брехайлівка», у якій в’язні колись чекали на допит, була ліквідована. Ніхто вже не очікував у переповнених підвалах, для цього на кожному поверсі була зарезервована для очікуючих велика кімната.
Мені прийшла в голову думка, що, можливо, й Гоутерманс очікує на тому самому поверсі. Я написав у туалеті його скорочене ім’я: FISEL.
Так його називали в нас. Я забув про те, що був не на Холодній Горі, а у внутрішній в’язниці, з її правилами найретельнішої ізоляції. Наглядач, що оглядав туалет після його відвідин кожною камерою, побачив той напис крейдою. Він прибіг до нашої камери:
— Хто написав?
Ми мовчали. Наглядач повідомив, що ми два дні не будемо отримувати хліба, якщо не видамо порушника. Знайшовся й зрадник, чим я був дуже вражений. У камерах на Холодній Горі, де я сидів, така зрада була неможливою.
Наглядач привів мене до коменданта в’язниці. По дорозі я обмірковував якесь невинне пояснення. Комендант звернувся до мене:
— Хто такий Фізель?
— Такого немає.
— Не бреши. Я негайно повідомлю про це слідчого, й ти отримаєш 10 діб карцеру в підвалі зі щурами. Хто такий Фізель?
— Громадянине коменданте, прогляньте ваші списки. Фізель — то не прізвище.
— А що ж це в такому разі?
— Громадянине коменданте, за довгі часи допитів я став забобонним. Маю п’ять щасливих літер. Завжди, коли прибуваю на нове місце, виписую їх. Це мені допомагає. Тоді зі мною нічого поганого не трапляється.
Комендант мені не повірив й переглянув списки. Врешті мені вдалося його переконати й він почав лаятись:
— Сором і ганьба! А ще був колись науковим працівником! Такі дурниці не прийдуть в голову навіть магометанину.
Допит був не по суті. Жодного з моїх слідчих уже не було на службі. Більшість їх була арештована. Прийняв мене чоловік, імені якого я ніколи не чув. Він запитав мене про те, чи не змінив я свою позицію й чи не хочу зізнатися. Коли ж я відповів, що ні, то він, здалося, був задоволений. Я просидів у нього чотири години, упродовж яких він фактично мене не турбував. Він вийшов із кімнати й полишив мене одного, що раніше було зовсім неможливим. Мені здалося, що в нових умовах я можу спробувати отримати частину моїх грошей.
