Більшість відповідала ствердно. Було, однак, кілька таких, котрі не довіряли спокоєві й закликали почекати.
У кінці грудня прийшла до нас інша важлива звістка. Хтось прибув із Києва й повідомив:
— У Молдавії відбувся важливий процес. Керівника НКВС і чотирьох слідчих звинуватили в арешті невинуватих. Про це писали газети.
Через кілька днів ми довідалися про подробиці цієї справи. Звинувачені чекісти зізналися, що примушували фізичними катуваннями до фіктивних зізнань невинуватих робітників, селян та інтелігентів. Робили вони це, буцімто, за завданням контрреволюційної організації. В судовій залі чекісти навіть не пробували подати причин своїх вчинків. Не послалися на наказ згори. На питання про мотиви своїх дій засвідчили, що хотіли шляхом арештів невинуватих викликати в народі ненависть до радянської влади. Вони були засуджені на смерть і розстріляні. Свою ж таємницю, яка для нас не була таємницею, вони забрали з собою в могилу.
Навіщо було розстріляно цих чотирьох? Вони робили лише те, що протягом років чинив кожен слідчий від Архангельська до Одеси й від Тихого океану до польських кордонів. Чому було не розповісти слідчим, що саме спонукало їх до таких дій? Чого не повідомили слідчим того, що мені розповів Брауде? Насправді не було жодного письмового свідчення про катування невинуватих. Натомість була змова мовчання, що пов’язувала верхівку НКВС із слідчими. Ланцюг починався не від Єжова, він починався від Сталіна.
Ми не замислювалися тоді над цими загадками. Власне, то був лише певний варіант поведінки звинувачуваних, відомий нам ще з великих московських показових процесів. Для нас же процес молдавського ДПУ був сигналом. Устами того трибуналу Сталін оголошував державі про закінчення «великої чистки». За шість років перед цим у такий же самий демонстраційний спосіб було оголошено про кінець самогубної аграрної політики. Тоді водночасся мільйони селян загинули голодною смертю. Тепер же 8 мільйонів неповинних людей було заслано до заполярних таборів. Вони вже ніколи не повернулися.
Знову почалася дискусія на тему сенсу «великої чистки». Більшість товаришів давала найпростіше пояснення: була потреба в робочий силі. Знову багато говорилося про «щепки», які летять, коли «дерева рубають». Багато хто говорив, що великі опозиціонери в Москві наварили пива, а неповинний народ мусить був його пити.
Дуже небагато було тих дурнів, які вірили в провину московських звинувачених. Але й вони лише вдавали, що в неї вірили, бо насправді були агентами НКВС у камері.
Найкраще й найпростіше висловився наш староста, 32-річний агроном, росіянин, який сказав:
— Вони арештували безліч людей без будь-якого політичного сенсу. І зараз не знають, що з цими людьми робити.
Дуже часто серед нас виникало питання:
— Ясно, що нас заарештували. Але навіщо нас примусили до складання ідіотських зізнань? Якщо ми були небезпечними, то треба було нас вислати без слідства, адміністративно, до Сибіру. Якщо ж потребували рук для праці, то могли нас одразу послати до таборів. Навіщо було витрачати стільки зусиль? Скільки коштує утримання сотень тисяч слідчих і всіх цих наглядачів та охоронців, котрі нічого не робили, а тільки місяцями тримали добрих працівників далеко від місць їхньої роботи?
Ті з нас, хто ретельно аналізували події, скоро розгадали залізну логіку процесу. Якщо ДПУ хотіло знищити 8 мільйонів людей, то воно не мало для цього іншої можливості, опріч тієї, яку обрало.
Техніка цього процесу знищення спонукала енкаведистів до впровадження фіктивних зізнань, аби вишукувати нових кандидатів для арешту. Цей ланцюг сам не міг обірватися. Звичайно, Сталін міг відмовитися від цієї «великої чистки». Без неї держава була б здоровішою й щасливішою. Червона армія зберегла б офіцерів та з початком війни пішла б маршем на Берлін, замість того, щоб іти туди довгим шляхом через Сталінград. Але Сталін завжди був майстром манівців. На шляху до відбудови радянського землеробства лягло 11 мільйонів селянських трупів. На дорозі до перемоги над фашизмом лежали замордовані в німецьких концентраційних таборах.
Напливло багато народу з провінційних в’язниць. Казали, що частина в’язнів у січні була відправлена по домівках. Биття припинилося. Люди, які йшли від нас на слідство, не приносили, по суті, нічого нового. Портрети Єжова продовжували висіти в кабінетах.
Тепер слідчі викликали звинувачених для того, щоб ті могли відмовитися від своїх попередніх зізнань. В’язні, які колись у своїх зізнаннях чи на очних ставках звинуватили інших, тепер мали можливість відмовитися від тих свідчень. Серед наших людей з’явилася велика впевненість у тому, що НКВС готує загальне звільнення, але той факт, що в кінці січня з Холодної Гори пішов один із найбільших етапів, заперечив ті сподівання.
