Загальні камери на Холодній Горі були брудними норами. В’язні лежали скупченими на голій бетонній підлозі. Коли хтось хотів дістатися до параші чи до дверей, мусив топтатися по людських тілах як по дровах. Повітря було зловонним від дихання та випарів людських тіл. Тільки лічені одиниці з в’язнів могли собі дозволити прання білизни. Інші ж, якщо вони взагалі мали білизну, сиділи в чорних, як і їхній одяг, сорочках.
Але на Холодній Горі життя вирувало. Режим був м’яким. «Брехайлівка» нейтралізовувала всі засоби ізоляції. Безперервний наплив нових в’язнів пов’язував нас із зовнішнім світом і з будь-якими змінами в сценарії слідства. Великі камери вміщували від 200 до 300 в’язнів. Був то цілий світ, і до того ж дуже цікавий. Щодня прибували нові, щодня хтось повертався з «брехайлівки» й приносив звістки, які ми тут же починали обговорювати. Ми жили вкупі з видатними людьми. Слухали лекції й самі їх читали.
Внутрішня ж в’язниця була склепом як у Харкові, так і в Києві.
Камери в ній були чистими й не перенаселеними. Кожен в’язень мав своє ліжко, матрац і білизну, яка мінялася раз на місяць. Але режим був нестерпним.
Не було чути жодного слова. Наглядачі говорили пошепки й примушували в’язнів також говорити пошепки. Кожні кілька хвилин наглядачі зазирали в камеру через прозурку. Тюремний режим скрупульозно дотримувався і в’язні знаходилися під ненастанним наглядом.
Протягом семи годин, починаючи з 11 вечора й до 7 ранку, вільно було лежати на ліжку. Вдень можна було лише сидіти, не спираючись спиною. Докучала бездіяльність. Ні олівця, ні шахів, ні доміно, ні книжки, ні лекцій.
У всіх великих містах Радянського Союзу існують малі внутрішні в’язниці при центральному будинку ДПУ і в’язниці масові — такі, як Холодна Гора — на околиці міста. У внутрішній в’язниці Харкова сиділо кількасот людей, на Холодній Горі ж — десь близько дванадцяти тисяч. Так само було і в Києві. Всі внутрішні в’язниці мають один і той же режим суворої ізоляції. В Києві мені довелося побувати лише у внутрішній в’язниці.
У ніч прибуття мені довелося двічі міняти камеру. Врешті я опинився в камері з 6 ліжками, з яких 3 були зайняті. Я відрекомендувався товаришам.
Найцікавішім із трійки був Богуцький.
Це був генерал Червоної армії, герой громадянської війни, керівник Київського повстання. Його дружина й діти потрапили до рук білих. Дружину скалічили, а синові викололи очі. Врешті захопили і його самого, поставили до стіни й дали поспішний залп, оскільки червоні йшли по п’ятах, і залишили помирати. Богуцький при тій поспішній екзекуції отримав 16 куль і лише дивом залишився живим. Коли видужав, знов очолив військовий підрозділ Червоної армії. Після однієї з атак залишився без правої руки. Вигляд скаліченої дружини й сліпого сина були нескінченим джерелом страждань для цього чоловіка, який уже не міг мати дітей. Незадовго до його арешту відомий російський офтальмолог запропонував нову методику повернення зору сліпим. Очі живих або щойно померлих могли бути за певних умов пересаджені сліпим, після чого вони знов виконували свої функції. Богуцький погодився, хотів запропонувати одне око своєму сліпому синові. Але до операції не дійшло, бо генерала було арештовано.
Його звинуватили в терорі. За завданням контрреволюційної троцькістської організації він начебто хотів убити з револьвера свого найближчого керівника маршала Ворошилова. Опріч того, був шпигуном та диверсантом. Буцімто він та інші офіцери-змовники намірялися напасти на Кремль і заарештувати весь уряд СРСР. Але вершиною звинувачення був замах на Ворошилова. Богуцький заперечував. Йому влаштували очну ставку з найближчим приятелем.
Той звинуватив і себе, і Богуцького, але Богуцький не дав себе залякати. Він закричав до свого товариша по громадянській війні:
— Коли тебе катували білі — ти тримався як богатир. Чому ж зараз, коли б’ють свої, ти, курво, брешеш мені в очі?
Приятель відповів:
— Проти білих боровся, а проти радянської влади не хочу боротись.
Богуцький же довго боронився. Був він амбітною й гарячковою людиною, але мав уже понад 60 років. Його нервова система, ослаблена за роки революції та громадянської війни, не витримала цього нового випробування, що впало на його плечі на порозі старості.
Слідчий дуже швидко віднайшов слабке місце старої людини — це його гонор і гідність. Треба було їх розтоптати. Він піддав його нищівним приниженням. На нього начіплювали свастику й гуртом висміювали. Іншого разу слідчий узяв повну плювальницю й спорожнив її на сиву голову колишнього героя Києва. Його товариш Вужик пізніше розповів мені пошепки, що Богуцький, повернувшись із того допиту, залився слізьми. Його не можна було заспокоїти. Він годинами повторював: «І за це мій син втратив очі. І за це я став калікою й моя дружина також».
