Я кажу чаю, але ж, насправді, це була гаряча вода, трохи забарвлена рослинним виваром, котрий, певно, не був чаєм. Я пожадливо випив, бо вже давно не мав у роті нічого гарячого. Через кілька хвилин двері камери відчинилися і наглядач довгим коридором з дверима до камер з обох боків повів мене до туалету. В кінцях коридору були туалети та сходові майданчики. Як виявилося пізніше, один сходовий майданчик вів на подвір’я, куди нас виводили на прогулянку, другий — нагору в кімнати, де проводились допити. При вигляді цих сходів я відчув страх, знайомий мені ще з відвідин Полевецького та Азака. Наглядач замкнув за мною двері туалету, і я отримав кілька хвилин, упродовж яких мав залагодити свої природні потреби та помитися. В’язнів виводили для цього з камери двічі на день — уранці і ввечері. В інший час для задоволення природних потреб у камері знаходилась цеберка, звана серед в’язнів «парашею», якою можна було користуватись будь-коли. Я ніколи того не робив. Поки сидів в одиночці — стукав до наглядача, аби мене випустив. Переважно мене випускали.
Повернувшись до своєї камери, я мав нагоду оглянути її більш ретельно. Розвиднілось, починався гарний зимовий день. Як я вже розповідав, камера була простора, чиста й вимощена паркетом. Обидва вікна були заґратовані й виходили на північ, як це я встановив за тінями. Внизу був великий, як кошара, двір, обмежений з лівого й правого боків будівлею НКВС. Прямо, на відстані приблизно в 150 метрів, було видно бетонну стіну, увінчану колючим дротом. Ближче, на відстані метрів 100 від нашого будинку, знаходився вартовий.
Вартові змінювалися кожні дві години. Було, мабуть, десь близько десятої ранку. Я сів на край ліжка і став чекати вирішення своєї долі. Мої почуття були змішаними. З одного боку, я з нетерпінням чекав на виклик. Я бажав, нарешті, довідатися, у яких саме злочинах мене підозрюють. З іншого ж боку, я боявся будь-якого вирішення своєї долі. Ніхто з моїх арештованих друзів чи знайомих ще не був звільнений, незважаючи на те, що вони були такі ж невинуваті, як і я. Ці думки зовсім не додали мені впевненості.
Даремно я прочекав години. Опівдні «кормушка» відчинилася знов, але не для виклику на допит. То був наглядач, який подав мені металеву миску та ложку. Трохи пізніше прибув і обід. Це був суп, зварений з самого ячменю, без будь-яких слідів м’яса або жиру. Я з’їв його весь, незважаючи на те, що нервове напруження позбавило мене апетиту.
Потім я знову сів на край свого ліжка й почав чекати. Поступово мною опанувало тяжке відчуття самотності.
…За час ув’язнення мені довелося витерпіти багато фізичних мук до катувань включно. Були часи, коли я з 29 товаришами мусив ділити камеру площею у вісім квадратних метрів. Не вистачало місця для того, аби всі ми могли разом лягти. Вдень ми стояли один біля одного, а вночі по черзі спали. Температура в камері зростала до того ступеня, що найтвердіший маргарин плавився на підвіконні. Не було потреби мочитися, бо вся волога випаровувалася через шкіру.
Підлога камери була вкрита на півсантиметра багном. То був піт, що стікав з наших голих тіл. Однак навіть те становище здавалось мені кращим, ніж цілковита самотність, у якій я знаходився на початку свого ув’язнення.
Наглядачеві невільно було обмінюватися зі мною жодним словом. Книжок не було, не було й газет. Не було ні олівця, ні шматка паперу. Раз упродовж дня спеціальний вартовий супроводжував мене на прогулянку по малому подвір’ю. Хоч нікого поблизу не було й жодні вікна не виходили на те подвір’я, він відмовлявся порушувати режим і не відповідав на мої питання. Мої допити почалися лише через 15 днів після арешту. Ті перші 15 днів здалися мені вічністю.
Ізоляцію в російських в’язницях можуть збагнути лише ті, хто відчув її на собі. В адміністрації був спеціальний відділ, який постійно займався питаннями ізоляції в’язнів. Ізоляція була двояка:
відрізати в’язня від світу зовнішнього та від в’язнів із інших камер.
У всіх великих містах Радянського Союзу існували так звані «внутрішні в’язниці» в центральних будинках НКВС у центрі міста та значно більші в’язниці, що, звичайно, розміщались десь на околицях. У «внутрішніх в’язницях» сиділо лише кілька сот в’язнів, повна ізоляція яких на час слідства була для НКВС важливою. У великих в’язницях режим був не таким суворим. Восени 1937 року, коли розпочалися масові арешти, наплив в’язнів значно порушив систему ізоляції. В’язниця, розрахована на 800 в’язнів, уміщувала їх 12 000.
В’язні мінялись там безперервно, у зв’язку з цим, починаючи з серпня 1937 року й до кінця 1938 року, ізоляція в масових в’язницях ослабла. Нові арештовані приносили свіжі політичні новини, вісті від приятелів та родичів. Пізніше, в 1939 році, мури ізоляції знов високо звелися. У «внутрішніх в’язницях» система тотального усамітнення не порушувалася навіть у дні найбільшого напливу.
Аби дати уявлення про те, з якими пересторогами гебісти здійснювали ізоляцію в’язнів від зовнішнього світу, я забіжу трохи наперед.
