…Кількома місяцями пізніше мої співкамерники познайомили мене з процедурою арешту партійних товаришів. В переддень арешту, а частіше через кілька днів після нього, НКВС надсилає до бюро обласного комітету партії — а в разі, коли йдеться про людей більш значних — то до Центрального Комітету постанову про арешт і повідомлення, що такий-то брав участь у контрреволюційній діяльності. На основі того повідомлення, яке сприймається як підстава, обласний партійний комітет таємною постановою виключає зазначеного товариша з партії. Насправді та постанова повністю суперечить статуту, який не передбачає можливості виключення члена партії заочно. Однак незліченна кількість комуністів була виключена з партії без заслухування і навіть без повідомлення їх перед арештом про виключення. Траплялися навіть випадки, коли між арештом і виключенням із партії минали тижні. Пізніше я довідався про випадок, коли районний партійний секретар — а це досить високий пост у партійній ієрархії — був виключений з партії в березні 1939 року заочно Центральним комітетом комуністичної партії України, тоді як заарештовано його було аж у липні того ж року. В цьому разі ДПУ прийняло рішення про арешт і звернулося до Центрального комітету з проханням про виключення з партії.
З якоїсь невідомої причини арешт відклався, а Центральний комітет не скасував своє рішення. Згаданий районний партійний секретар не був повідомлений про своє виключення. Він продовжував орудувати й далі в ті гарячкові дні і, зі свого боку, масово виключав із партії інших її членів. Виключені не знали цієї таємниці, що секретар, який їх виключав, сам був виключений, і не опротестовували цих позапартійних рішень. Без сумніву, більшість із них була заарештована, бо виключення із партії було прелюдією до арешту.
Після анкети знов настала черга автобіографії. Я виклав її майже механічно. На цьому допит скінчився, і Полевецький викликав солдата. Отже, я не дізнався нічого нового.
Перед тим, як полишити кімнату, я звернувся до слідчого:
— Громадянине слідчий, чи можна звернутися з проханням?
— Чого хочете?
— Хочу запитати, чи можу я отримувати книжки та газети?
— Напишіть у зв’язку з цим заяву, я передам її начальникові.
— Я не маю ні олівця, ні паперу.
— Отримаєте в камері.
Мене вивели. Ми йшли сходами, на яких я колись чекав, коли ще був на волі. При зустрічі з іншим в’язнем я мусив відвертати своє обличчя до стіни й чекати, аж доки він пройде. Конвоїр повідомляв про своє наближення характерним поклацуванням пальців. Я пригадав, яке враження на мене справила подібна сцена, коли я побачив її вперше. Я тоді запитував себе, чи не опинюсь у становищі ув’язненого офіцера? Як давно то вже було! Здавалось, що з того часу минула вічність, а насправді — лише шість тижнів. Повернувшись до камери, я довго не вкладався спати. Ото чекав на цей день цілих два тижні, а коли він минув, я знав лише те саме, що й раніше. Коли ж, нарешті, вони почнуть говорити? Навіщо я їм потрібен? І чого вони від мене хочуть?
Я ліг і почав думати про далекі часи. Про молодіжний рух, про гру в ручний м’яч у Рамбергу, про гори на моїй батьківщині. Нудьгував за Європою, за вільним та комфортним життям без політичних та ідеологічних забобонів. Те життя, котре видавалося мені незадовільним і порожнім, тепер набрало казкової звабливості. Краєвиди й образи друзів юності постали в моїй уяві калейдоскопом, який я не міг контролювати. Нарешті я заснув.
Наступний день минув як і всі попередні, хоч настрій був трохи кращим. Я був не в змозі дотримуватись програми своїх занять.
Опівдні «кормушка» відчинилася: «Прізвище?» Я пошепки назвався.
— Хочете подати заяву?
— Так.
— Ось маєте олівця й папір.
Я отримав невеличкий клапоть паперу. Написав, що сиджу самотньо й прошу дозволу отримувати книжки та газети. Наглядач повернувся через декілька хвилин щоб забрати олівець і папір.
Увечері я був викликаний на допит.
— Звинувачуваний, чи визнаєте свою вину?
— Я ще не знаю, в чому полягає моя вина.
— Чи признаєтеся в проведенні контрреволюційної роботи?
— Що я, власне, зробив? Маю надію, що ви мені, нарешті, про це скажете.
— Якщо не визнаєте своєї вини, то скажіть просто: ні, і не витрачайте часу на дискусії.
— Ні. Я не визнаю своєї вини.
Це було записано.
— Що вам відомо про Едека Германа?
Якби мені запропонували назвати десять тисяч імен, які будуть фігурувати на слідстві, я не згадав би того імені. Едек Герман був польським комуністом, з яким я випадково познайомився у Віденському університеті ще будучи студентом. Він мав гарний вигляд і справляв враження знаного з книжок типу російського студентареволюціонера. Опріч того, я нічого про нього не знав. Пізніше зустрів його в Харкові, але знайомства не підтримував. Я розповів це все слідчому.
— Хто вас познайомив з Едеком Германом?
— Карол Ланг.
Я втішався з того, що, на щастя, мав надзвичайно добру пам’ять.
