— Ні, але обзивали словами, нечуваними навіть на Сухарівці, а потім погрожували.
— Про те іншим разом. Тепер розкажи нам про політику. Чи то правда, що йде війна?
— Ви що, нічого не знаєте? — витріщився він на нас з подивом. — Чи не читаєте газет?
Ми вибухнули сміхом, дивуючись наївності цієї людини.
— Ні, — відповів я. — Ми тут позбавлені також багатьох інших здобутків цивілізації. Вони годують нас, турбуються про нас і дбають про те, аби якась тривожна інформація не попсувала нам нерви.
Чистий тобі санаторій. І все це нічого нам не коштує… — Вибачаюсь, товариші, але настрій у мене не для жартів. Розмовляйте зі мною серйозно.
— Розкажемо тобі все, і вранці ти вже знатимеш, що повинен знати. Але сьогодні розкажи нам докладно про те, що діється у світі.
Останнє, про що ми довідалися, був російсько-німецький пакт.
— Я розповідав вам дещо, — втрутився до розмови башкир, — але ж ви мені не повірили.
Радник посольства всівся й докладно ознайомив нас із міжнародною ситуацією. Ми слухали дуже уважно. Принесені ним новини захитали мою політичну концепцію. Ми дискутували з ним цілу ніч. Двічі наші розмови припиняв наглядач. Поснули ми вже десь перед світанком.
…Я випередив хід моєї оповіді на три літа, аби показати, як герметично ми були ізольовані ДПУ. Майже два місяці ми нічого не знали про початок війни, про подію, що мала ґрунтовно змінити життя країни і котра ввійшла в життя кожного наглядача, кожного банщика, кожного слідчого, кожного перукаря та лікаря, одним словом, кожної особи, з якою ми стикались. Усі вони повинні були мовчати, і всі мовчали. Більше того, вони не пропустили жодної газети, старанно нищили всяку можливість передачі відомостей із зовнішнього світу через мури нашої в’язниці. Не досягла нас жодна звістка, як і жодна не вилетіла від нас. Радянський дипломат, котрий, напевне, часто бував у Москві і котрий, правдоподібно, мав найліпші контакти в головних партійних сферах, переступивши поріг нашої камери, подумав, що потрапив до божевільні.
Повернімось, однак, до року 1937.
Я не нарікаю на ізоляцію від зовнішнього світу. Газети з їх постійним вереском: «викоренити ворогів народу!», «розтоптати троцькістську гадину!» викликали огиду. Я міг обійтися без них декілька днів, але бездіяльності я не переносив. Я ще не навчився жити у своєму власному світі. Доба має 24 години. Сім годин належало спати, 10 хвилин тривала прогулянка, по п’ять хвилин уранці і ввечері вистачало на туалет, так само по п’ять хвилин на сніданок, обід та вечерю; від 10 до 15 хвилин тривало прибирання камери. Все разом складало не більше 50 хвилин. Залишалось 16 годин 10 хвилин нічим не заповненого часу. Перший день я ще чекав на допит. На третій день, коли я вже був близький до розпачу, мене було викликано до якоїсь канцелярії, але допиту не було. Сержант Дрешер, той самий, що мене арештовував, заповнив мою анкету. Мусив я знову диктувати йому свої дані. Потім він запитав мене, кому я хочу переказати розпоряджатися своєю квартирою та речами. Я назвав Марселя. Власне, то розумілося само собою, бо Марсель жив у моєму помешканні й кожен в інституті знав про наші стосунки. Як я тепер розумію, все то могло бути провокацією з боку ДПУ. Хотіли вияснити наскільки близькими були наші стосунки, щоб мати підстави заарештувати і його. Забрали ж Марселя через два дні після мене.
Так чи інакше, його мали взяти протягом кількох місяців, оскільки з огляду на його іноземне походження він належав до категорії людей, яких ДПУ в 1937–1938 роках на волі не тримало. Але в той час я ще того не знав, отож і назвав Дрешерові Марселя.
Сержант Дрешер вів себе коректно, навіть дружньо. Запитав, чи не маю я якихось прохань. Я попросив книжок. Але він не міг мені цього дозволити, бо то була прерогатива слідчого. Він же не був моїм слідчим. Тоді я зажадав своїх речей з камери зберігання. Це він дозволив. Я запитав, чи можна отримати харчі з дому. Він відповів, що треба про це написати і що тричі на тиждень я зможу отримувати передачі. Дав мені папір та олівець, і я написав листа до Олени.
На тім наша розмова й скінчилася. Коли я повернувся до камери, моя сумка була вже там. Дрешер зателефонував і наказав принести її мені. Я взяв із сумки декілька пар білизни, рушник, мило, два коци та подушку. Наглядач покришив мило на дрібні шматочки, аби переконатись, що нічого в ньому не приховано. Решту речей він забрав разом із сумкою, щоб віднести їх назад до камери зберігання. В такий спосіб скінчився той насичений день. Це було 4-го березня.
