Тепер я подумки продовжував своє улюблене заняття. Проектував помешкання, що відповідали б певним вимогам. Наприклад, щоб усі покої були, по можливості, квадратними з безпосереднім входом з передпокою до кожного з них, а також пов’язаними між собою дверима. Лазенька мусить мати власне освітлення, а передпокій не займати багато місця. Мережа водогону має бути мінімальною, аби заощадити кошти при будівництві. Я будував у стилі вілл, які подумки завжди переносив до Сиверингу, передмістя Відня. Розмірковував я й над урбаністичними проблемами, з якими стикався трохи в Москві, де якраз обговорювався десятирічний план перебудови столиці. Де розмістити гаражі, якщо в 1950 році кожен мешканець Москви матиме своє авто? Найбільшою групою працівників будуть тоді водії. В пролетарській Москві нікому не приходило в голову, що працівники міністерств самі зможуть водити свої автомобілі. Я також не був винятком.
Найтяжча пора була після обіду, поки ще було видно. Під вечір мою свідомість огортав якийсь дивний спокій. Я вже не озирався навколо, а спокійно сидів собі на краю ліжка. Чи то було чекання наближення ночі, чи радість від думки про сон, чи те й інше разом?
Напевно я того не знаю. На свободі щось подібне я відчував, лише приймаючи заспокійливі ліки наркотичної дії. В усякому разі, кожного ранку я починав нудьгувати за вечором.
Поволі минали дні. Я щоразу призначав собі нові терміни початку слідства. Спочатку уявляв, що за два тижні буду вільний. Пізніше про волю я вже перестав мріяти, чекав лише одного — кінця самотності.
Певну різноманітність у моє життя вносили передачі від Оленки. Коли в перший день я отримав на обід суп, то думав, що то лише перша страва й був дуже здивований, коли виявилося, що то був увесь обід. Я не міг собі уявити, що доросла людина може насититись ячмінним супом без шматка м’яса. Пізніше призвичаївся до того. У внутрішніх політичних в’язницях давали: о 8 ранку 500 грамів хліба й кухоль чаю з одним шматочком цукру. Хліб був глевкий і малопоживний. У полудень близько трьох чвертей літра ячмінного супу й увечері знов те ж саме. Пізніше я переконався, що цього раціону заледве вистачало для того, щоб людина не померла з голоду і то за однією умови: не вільно було марнувати енергію, тобто здійснювати якісь зайві рухи. Люди перетворювалися на кістяки, але потім їхня вага стабілізувалась. Якщо ж при цьому виконувалась якась фізична робота, то швидко наставав кінець.
Наступного дня, після розмови з сержантом Дрешером, спеціальний тюремник приніс мені передачу від Олени. Він ретельно все розпакував і виклав на ліжко. Потім забрав упаковку, дав мені розписатися в карточці про отримання передачі й пішов геть. Олена мене розчулила. Вона прислала мені найвишуканіші ласощі. Апельсини, які важко було дістати в ті часи в Радянському Союзі, шоколадки й таке інше, і все в досить великій кількості. Напевне гадала, що я сиджу не один і маю з ким поділитися. Або ж вважала, що мій організм потребує значних резервів на тяжкі дні, які можуть надійти, якщо в мене буде відібрано право отримувати передачі. Тут вона мала рацію. Ці передачі вносили якусь різноманітність у моє монотонне життя.
Нарешті, ввечері 16 березня, коли я вже лагодився лягати спати, настала велика година. Мене було спроваджено на перший допит.
Полевецький прийняв мене стримано й так, ніби зі мною нічого не сталося. Він нічим не нагадав, що моє становище з часу останньої з ним розмови суттєво змінилося. Прийняв мене в іншому, трохи більшому, кабінеті. Його стіл стояв під стіною, паралельно їй.
Посеред кімнати був маленький столик, покритий червоним сукном. По обидва боки від столика стояло по кріслу. Я зайняв місце в кріслі, що було з лівого боку. Полевецький ще деякий час перегортав папери, потім узяв чистий бланк, написав на ньому: ДОПИТ № 1 і підвів голову:
— Ваше прізвище, громадянине?
— Вайсберг.
— Ім’я та по батькові?
— Олександр Семенович.
— Дата народження?
Я мусив знов повідомляти свою біографічні дані. Все йшло гладенько, аж доки ми не дійшли до графи про партійну належність.
Полевецький хотів написати «позапартійний» або «виключений з партії».
— Я комуніст.
— У нас комуністи не сидять.
— Як то? Я був членом австрійської та німецької комуністичних партій, а зараз зареєстрований в австрійській секції Комінтерну.
— Контрреволюціонери не бувають комуністами. Якщо ви з диверсійною метою пролізли в партію, то партія ще перед вашим арештом виключила вас із своїх рядів.
— Але ж мене ніхто не виключав.
— Виключили. Навіть якщо ви про це нічого не знаєте.
— Чи можна когось виключити з партії, не повідомивши його про це?
— У разі потреби вас про це повідомлять. Майте на увазі, що в Радянському Союзі комуністів не арештовують.
