Кредити на будівництво дослідної станції щезали з наближенням кінця року. З 1 січня банк уже не видавав жодного карбованця на підставі старих кредитів. Кредит на новий рік уже мав на той час бути підписаним в уряді. Але в адміністрації країни панував страшний балаган. План державних інвестицій складає Державна планова комісія (Держплан) при Раді Народних Комісарів Радянського Союзу (Раднарком). Розмір річних капіталовкладень був важливою політичною проблемою. Рішення в цій справі визначало життєвий рівень кожної людини та рівень обороноздатності країни. Тому лише Політбюро вирішувало, яка частина праці російського народу має піти на розвиток військової промисловості, зведення нових текстильних фабрик, будівництво копалень і так далі. Вже після рішення Політбюро Раднарком затверджував план капіталовкладень та розподіл фінансових квот між конкретними Народними комісаріатами. Ті квоти встановлювались на підставі підсумків минулого року, а оскільки статистичні дані отримувалися лише в кінці року, неухильним було щорічне запізнення в затвердженні генерального плану капітоловкладень. Але від того плану залежали наші кредити.
Доки банк не отримував повідомлення з Народного комісаріату, що в наступному році нам призначено стільки-то грошей, ми не могли отримати ні карбованця. Як наслідок, у січні та лютому станція лишалася без грошей. Як її керівник я відповідав за своєчасну виплату робітникам заробітної платні. В кінці грудня 1934 року залишилася певна сума з кредитів року, що минав. Я використав її частково на виплату робітникам заробітної плати за січень та лютий 1935 року.
Говорячи стисло, мій вчинок вступав у протиріччя з правом. Я не хотів, однак, щоб наші люди голодували в січні тільки через те, що Народний комісаріат ще не затвердив плану на 1935 рік. Тільки незначна кількість керівників російських будов зробила так, як я. Більшість боялася відповідальності й полишала своїх людей без заробітку протягом двох місяців. Я не побоявся відповідальності, а результати виявились дуже слушними. Роком пізніше Раднарком спеціальним розпорядженням ліквідував цю прогалину у своєму законодавстві й дозволив банкам з січня кожного року, навіть до затвердження плану, виплачувати заліково необхідні суми. А тепер Герф ставив мені в провину те моє службове порушення.
— Звинувачуваний Вайсберг, чи підтверджуєте свідчення товариша Герфа?
— Так.
— Що можете повідомити на своє виправдання?
— Я не міг я залишити людей без зарплати.
— У такому разі ви повинні були написати до Москви й вимагати кредитів.
— Чи не думаєте ви, громадянине слідчий, що я цього не робив?
Я безперервно писав і наполягав, але Наркомважпром не давав ані карбованця до затвердження плану капіталовкладень. То була, попросто кажучи, прогалина в законодавстві. Ви самі бачите, що я мав слушність, оскільки в 1936 році спеціальним розпорядженням це непорозуміння було врегульовано, і з того часу будова отримувала в першому кварталі перехідні кредити. Навіть до затвердження плану.
— Не маєте права критикувати наш уряд і самочинно порушувати право. Наш уряд знає сам, коли треба міняти право.
— Якщо тільки про йдеться це, то я визнаю свою провину.
— Звинувачуваний, це так просто вам не минеться. Але ми не торкаємося ваших службових провин, то не наша справа. Нас цікавить ваша контрреволюційна діяльність.
Однак, упродовж очної ставки з Герфом не вдалося викрити нічого контрреволюційного. Свідчення Герфа були нешкідливими.
Він явно знаходився під тиском слідства і хотів уникнути звинувачень у симпатії до ворога держави Вайсберга й висвітлив лише кілька негативних, але нешкідливих моментів. Він тримався подалі від якоїсь суттєвої брехні.
Ми обидва підписали протокол. Герф підвівся й узяв газету, що лежала на столі. Я звернувся до нього:
— Товаришу Герфе, чи ви вже прочитали газету?
Він затримався з відповіддю.
— Купите собі іншу, а цю залиште мені.
Герф стояв у нерішучості. Він не міг дати мені газету, боячись наразитися на звинувачення, що надав послугу ворогові народу.
Я бачив, яку дилему поставив перед ним своїм проханням, але за газетою я нудьгував більше, ніж за хлібом. Уже три тижні, як я не читав жодної газети.
— Прошу вас, товаришу Герфе, зробіть хоч раз щось для безпорадної людини. Ви маєте можливість купити собі нову газету. А тут ніяких газет не дістанеш.
Герф, нарешті, наважився:
— Я сам не можу цього вирішити. Я можу дати вам газету лише в тому разі, якщо це дозволить слідчий.
Полевецький кивнув головою на знак згоди, а я отримав газету.
Ніколи більше я не брав участі в очній ставці, що відбувалася в такій культурній і правовій формі. В жовтні того ж року за спробу звернутися при очній ставці безпосередньо до свідка я отримав удар кулаком в обличчя.
