— Чи маєте якісь особисті непорозуміння з Комаровим?
— Навпаки, ми були приятелями.
Комаров встряв до розмови.
— Ми ніколи не були приятелями. Тільки й того, що нам добре разом працювалося.
— Не знаю, як ти це називаєш, Петю. Але я завжди мав до тебе почуття приязні й ніколи цього не приховував. Свого часу я гадав, що це взаємне почуття, але, можливо, я й помилявся.
— Звинувачений Вайсберг, не ведіть тут ніяких приватних розмов, — зупинив мене Полевецький. — Будете мати можливість пізніше задати питання свідкові, але лише через мене.
Він звернувся до Комарова:
— Свідок Комаров, чи ви підтверджуєте підписані вами зізнання?
— Так, підтверджую.
— У такому разі я зачитаю їх звинуваченому.
«…У той день почав Вайсберг вести зі мною розмови на тему вбивства товариша Кірова контрреволюційною троцькістською організацією Ніколаєва. Вайсберг розповів мені, що він не вірить в усю ту справу. Троцькісти є марксистами й тому, як і всі революційні марксисти, є противниками індивідуального терору. Виключено, щоб справжній троцькіст схопився за зброю для здійснення терористичного акту».
Я отетерів. Комаров передав цілком легальну в радянському розумінні розмову в такий спосіб, що слідчий, якщо в це все повірить, мусить мене вважати за таємного троцькістського агітатора. Я просто не розумів, як на те реагувати. Комаров часто провадив зі мною розмови, щоправда, витримані в обережному тоні, однак, не переступав межі легальності. Чи повинен я йому про те нагадати? Що це з Петею сталося? Як можна було примусити його до спотворення наших розмов?
Слідчий перервав мої думки:
— Олександре Семеновичу, чи підтверджуєте, що проводили зі свідком Комаровим розмови контрреволюційного змісту?
— Ні, не підтверджую.
— Чи маєте якісь питання до свідка Комарова?
— Так.
— Питайте.
Згідно з вказівкою слідчого, мені не вільно було звертатись безпосередньо до Комарова. Але я це зробив, і слідчий мене не зупинив.
— Петю, ти не маєш права приховувати наші розмови, але навіщо їх спотворювати? Повтори слово в слово те, що я тобі говорив, але не перекручуй моїх слів.
Комаров мовчав.
— Чи я говорив коли-небудь, що не вірю в замах, чи не вірю в те, що його організували троцькісти?
— Ти говорив, що троцькісти є марксистами, тому вони не можуть бути терористами.
— Неправда твоя, Петю. Я ніколи не вживав таких слів.
— Свідок Комаров, чи не можете пригадати точно слова, які сказав Вайсберг? — втрутився Полевецький.
Комаров відповів:
— Не можу пригадати кожне слово, але я досить грамотний, аби зрозуміти політичний сенс того, що було сказано. Вайсберг хотів дати мені зрозуміти, що не вірить у процес Ніколаєва.
— Громадянине слідчий, я ніколи такого не говорив.
— Що ж ви, насправді, говорили? — запитав Полевецький. — Який був зміст ваших контрреволюційних розмов зі свідком Комаровим?
— Я маю дуже добру пам’ять. Я мав із Комаровим на цю тему дві розмови, але жодна з них не мала ані сліду контрреволюції. Перший раз ми розмовляли через тиждень після вбивства Кірова. Ми були в машині й їхали на будівельний майданчик. Коли проїжджали мимо Холодногірської в’язниці, Комаров скерував розмову на замах. У пресі якраз з’явилося офіційне повідомлення, що вбивцями були білогвардійці. Я сказав: «Справа незрозуміла. Я не розумію, яким чином у розладнаних лавах білогвардійців могли знайтися люди, здатні ризикувати своїм життям. Я можу зрозуміти революційний тероризм перших народників, нігілістів і соціал-революціонерів, які замахами боролись проти царського самодержавства. Вони почували себе представниками класу, що йде вгору, вірили в героїзм своєї справи. Але ж білогвардійці, ці останні недобиті рештки згаслого світу, чи могли вони вірити у своє воскресіння? Як же міг знайтися між ними чоловік, який пожертвував би собою заради безнадійної справи?» Комаров мені на це відповів:
«Мабуть, і серед них є ідеалісти, що вірять у перемогу своїх ідей».
— Чи це підтверджуєте? — звернувся Полевецький до Комарова.
— Ні, не підтверджую, — відповів Комаров.
Він поглянув на мене з розпачем в очах. Я відчув його страх, бо я міг би розповісти дуже багато такого, що могло б його скомпрометувати. На мить я замислився. Чи повинен я його помилувати?
Певно, що лише під примусом зробив він компрометуючі мене заяви, але чому він зламався? Можливо, ДПУ погрожувало йому арештом? Весь інститут бачив, що ми — друзі. Після мого усунення з посади керівника будови саме він став моїм наступником. Він ніс також за мене відповідальність. То було дивом, що його не заарештували відразу за мною. Можливо, саме ця свобода й була ціною його зізнань? Я вирішив ні в чому його не звинувачувати.
— Я не можу пам’ятати кожне слово, адже після розмови минуло більше двох років. Натомість пам’ятаю кожне слово в іншій розмові, на яку спирається тут Комаров, і яка відбулася відразу після процесу Зінов’єва, тобто менше шести місяців тому.
— Звинувачений, викладіть докладно її зміст.
