Наступного дня я зустрівся віч-на-віч з водієм мого автомобіля Григорієм Яровим. Гриша був добрим водієм, але як людина й політик зовсім не заслуговував на увагу. Був він членом партії, хоч не виконував ніякої партійної роботи і не підпорядковувався навіть найскромнішим вимогам дисципліни. В гаражі, де давно працював, якось організував натуральний страйк, який тривав аж два дні і — неймовірна річ — закінчився без політичних та організаційних висновків стосовно Гриші. Факт, який неможливо зрозуміти в Радянському Союзі. Його навіть не виключили партії. Він ніколи не приходив на роботу вчасно. Не тільки їздив моїм автомобілем на прогулянки, щоб покатати своїх приятелів околицями Харкова, — їздив на залізничну станцію, щоб підробити на перевозках. Я це знав, але не виганяв його з роботи, бо він був незамінимим як водій і механік.
Якось він навіть примудрився обікрасти власний автомобіль, поздиравши з його сидінь шкіру й продавши її на базарі. Мав дуже розвинене почуття гумору і моя дружина його любила.
— Чи знаєте Ярового?
— Ціле літо він був моїм водієм.
— Чи мали з ним якісь непорозуміння?
— Незліченні. Не пам’ятаю години без непорозумінь. Але то все дрібниці.
— Чи означає це, що ви виступаєте проти нього як свідка?
— Ні в якому разі! Яровий не має жодного приводу бути упередженим стосовно мене.
— У такому разі я зачитаю свідчення товариша Григорія Ярового.
Зі стосу паперів він дістав протокол зізнання, вже підписаний Яровим.
«…У ту неділю поїхав Олександр Семенович Вайсберг зі своєю дружиною та кількома зарубіжними приятелями автомобілем на прогулянку. Я вів автомобіль. Ми їхали в напрямку Бєлгорода. В певному місці Вайсберг наказав зупинити авто. Товариство вийшло й направилося до розташованого поблизу дороги гаю буцімто шукати квітів, а насправді вони захопили з собою фотоапарати та фотографували розташований там таємний аеродром».
Я схопився й зірвався на ноги:
— Гришо, чи ти здурів!? Чи очманів? Хто підсунув тобі такі думки?
Слідчий перервав мене голосним криком:
— Звинувачуваний, сядьте й тримайте язика за зубами! Не маєте права впливати на свідка! Ви не можете з ним розмовляти. Якщо ж маєте якесь питання — звертайтеся до мене, а я ще подумаю, чи слід свідкові на нього відповідати! Ми не дозволимо, аби ви тут продовжували свою контрреволюційну діяльність і тероризували свідка, який хоче вас викрити.
— Я просто не міг стриматися, слухаючи безпардонну брехню Ярового.
— Звинувачуваний Вайсберг, застерігаю вас проти ображання свідка. Він так само знаходиться під охороною закону, як і слідчий.
В’язничні правила передбачають найтяжчі санкції за такі вчинки.
— Хіба мені вже не вільно боронитися?
— Можете боронитися, але не маєте права порушувати правила ведення слідства. Чи підтверджуєте зізнання свідка Ярового?
— Ні, не підтверджую!
— Чи маєте ви що-небудь додати до його зізнань?
— Мені нема чого додати, натомість мушу заперечити все зізнання. Прошу дозволити мені викласти так, як усе було насправді.
— Говоріть.
— Дійсно, ми поїхали того недільного дня на прогулянку з кількома приятелями — зарубіжними фізиками. Попросили зупинити авто. Сам я залишився в машині. Жінки ж пішли полем збирати квіти й наблизились до гаю. Тут з’явився вартовий і звернув їхню увагу на те, що вхід до гаю заборонено. Після цього вони повернулися, ми сіли в авто й поїхали. Оце, власне, й усе.
— Чи мали ви з собою фотоапарата?
— Ні, не мав. Можливо, мав хтось із моїх приятелів, я не пам’ятаю.
— Ви заперечуєте, що фотографували об’єкти військового призначення?
— Заперечую. Я взагалі нічого не фотографував, а про те, що там було закрите летовище, я довідався вперше зараз із свідчень Ярового. Якщо він так докладно поінформований, то я гадаю, громадянине слідчий, вам слід би було з’ясувати, звідки у свідка Ярового такий інтерес до військових об’єктів.
Полевецький зірвався з місця й почервонівши від гніву зарепетував:
— Що ви собі дозволяєте? Я тут слідчий чи ви? Хочете нас навчити, як маємо робити нашу справу? Ви й досі не зрозуміли свого становища! Вранці вже переконаєтесь, що гра ваша скінчена.
Я не дав себе залякати й перехресними запитаннями, хотів виявити протиріччя у свідченнях Ярового. Коли Полевецький це спостеріг, він заборонив мені задавати питання. Я запротестував проти того й зажадав, щоб мені в інтересах правди було дозволено звертатись безпосередньо до Ярового. Я був переконаний, що Гриша цього не витримає й відмовиться від свого упереджено складеного та підписаного зізнання. Полевецький не дозволив жодного питання на адресу свідка. Потім склав протокол, і дав його нам обом до підписання. Яровий ще раз підтвердив свої зізнання. Я запротестував. На тому очна ставка скінчилася.
Наступного дня я застав у слідчого Комарова. Його вигляд розчулив мене до живого. Я намагався заглянути йому в очі, але він ухилявся й дивився в підлогу. Його обличчя було змертвілим.
— Чи знаєте цю людину? Як її звати?
— Це Петро Фролович Комаров.
— Чи ви знаєте підсудного? — звернувся він до Комарова. — Як його звати?
— Це Олександр Семенович Вайсберг, — відповів Комаров.
