У мене запаморочилося в голові. Бачив, що, протестуючи проти деформованої логіки цієї дедукції, можна лише накликати на себе тяжку небезпеку. Мені не залишалося нічого іншого як заперечити те, що поділяв бухарінські ідеї, а це було важко зробити.
— Ти будеш, нарешті, видавати організацію, чи ні?
— Я не знаю ніякої організації.
— Олександре Семеновичу, ви, мабуть, маєте невірне уявлення про нелегальні організації в Радянському Союзі.
Доки він це казав, я подумав: «…Як він сам собі суперечить. Вимагає від мене видачі організації, і тут же зізнається, що я уявлення не маю, який вигляд має така організація. І дійсно, уявлення я не маю».
— У нашій системі з обраним керівництвом і легальним членством контрреволюційні організації неможливі.
— Що ви в такому разі розумієте під контрреволюційною нелегальною організацією? — запитав я обережно.
— Пояснюю: якщо ви втрьох сидите в кімнаті й розмовляєте на якусь тему й заходить четвертий і ви міняєте тему розмови, то ви троє належите до організації, а той четвертий — ні.
— Але ж, можливо, ми дотримувались таємниці з приватних причин.
— Якщо ви проводили розмову політичну, то тут не може бути ніяких приватних таємниць. Добропорядний громадянин Радянського Союзу не повинен мати таємниць.
Поволі я починаю розуміти, до чого він усе це веде. Він хотів полегшити мені зізнання в належності до таємної організації. Якщо я сприйму його визначення, то тоді вже можна зізнаватись, що мої приятелі в УФТІ створили нелегальну організацію, яка не хотіла мати сторонніх свідків при своїх розмовах.
Рєзніков ставав усе примирливішим і розмовляв зі мною до 6 годин ранку на різні теми з мого життя за кордоном, які мало стосувалися справи. До камери я повернувся дуже втомленим.
Той допит дав мені багато поживи для роздумів. Знов і знов я ставив перед собою питання:
1. Чи вони дійсно підозрюють мене й хочуть знати правду?
2. Чи, як це було у великих процесах, вимагають визнання фіктивної вини?
3. У разі, коли справді підозрюють мене, то що мають на думці?
Чи вважають мене за німецького шпигуна, чи опозиціонера?
Рєзніков доклав старань до того, аби поняття нелегальної організації видавалось мені чимсь невинним. Хотів видурити з мене зізнання. Це означало, що його цікавило фіктивне визнання мною своєї вини. Але навіщо це їм треба? Відповідь, що викриття нелегальних організацій є їхнім обов’язком, примітивна. Передусім і досі не ясно, навіщо було їм, ні сіло ні впало, заарештовувати сотні тисяч людей?
Нічого ж у країні не сталося, не було ніякої кризи на селі. Не існувало збільшення загрози війни. Все йшло добре. В усякому разі, все було значно краще, ніж чотири роки перед цим, а чомусь великомасштабні арешти розпочалися саме в 1936 році. Щось має за цим критися.
Наступний допит не приніс відповіді. Навіть навпаки, стер враження від попереднього допиту. Рєзніков був дуже агресивним і поводив себе так, наче був цілком переконаний у моїй вині. Розпитував про мої контакти з опозицією за кордоном.
— Чи знаєте яких-небудь троцькістів або бухарінців у Німеччині?
— Я не знав жодного троцькіста, але знав досить правих опозиціонерів.
— Назвіть їхні імена.
— Їх занадто багато. Ці товариші були разом із нами в одній партії і лише в офіційних дискусіях розвивали відмінні погляди на різні питання.
— Назвіть тих, кого виключили з партії або найзначніших із них.
— Найзначнішими з тих, кого я знав особисто, були Віллі Стейн та Карл Франк.
— Коли ви познайомилися зі Стейном?
— Я познайомився зі Стейном тоді, коли він був ще п’ятнадцятирічним хлопцем із соціалістичного руху учнів середніх шкіл Відня. Тоді ми обидва були гімназистами. Було це після революції 1918 року. Віллі приєднався до комуністів і відігравав там велику роль. Пізніше його було обрано до Центрального комітету. Після 15 липня 1927 року він перейшов на бік опозиції в партії. В 1928 році його було виключено. Навесні 1929 року я виїхав до Берліна і втратив з ним контакт.
— Чи доводилося вам зустрічатися ще з Віллі після виключення його з партії?
— Так. Я зустрічав його декілька разів у Відні, Празі чи Берліні й мав з ним розмови. Я також був добре знайомий з його дружиною.
— Підтримували стосунки з ворогом партії!?
— Я зустрічав його дуже рідко й завжди намагався довести йому хибність його позиції.
— Хто вас уповноважував розмовляти з ним? Чи кожного разу ви складали звіти для партії про ті дискусії?
— Ні, у нас не було такого звичаю. Члени партії не мали заборони на розмови з колишніми членами партії.
— Не розповідайте мені байок. Я знаю про закордонне життя не менше, ніж ви. Ви мене не умовите, що комуністам вільно було підтримувати нелегальні стосунки з ворогами партії.
— Про нелегальні стосунки не було мови. Я зустрічався з ним іноді в кав’ярні, ми обмінювались декількома словами з приводу якихось актуальних проблем. Я боронив свою політичну позицію, і то була позиція партії, а він боронив свою. Чи, може, я вже не повинен був вітатися зі своїм старим приятелем тільки з тієї причини, що його було виключено з партії?
