Елліель відвела Тона до маленького міського святилища пам’яті, де показала архів людських життів, всіх людей, які були пов’язані з містом із давніх-давен. Деякі імена вона зачитувала вголос, бо він сказав, що не розуміє людського письма. Вираз його обличчя залишався пустим.
Надовго задумавшись, Тон запитав:
— Відведеш мене назад у шахти? Я хочу побачити печеру, де мене тримали. Можливо, там є якісь підказки, чому мене запечатали всередині.
Елліель була стурбована.
— Я не знаю, чи там безпечно. Більшість шахтарів іще не поверталися в шахти. Деякі проходи відкопали та укріпили, проте ми були глибоко всередині гори. — Вона подивилася на його дивний вираз обличчя, сповнений цікавості та нетерпіння. Дівчина вже вирішила залишитися з чоловіком-Лютим і допомогти йому розгадати його таємниці. Щось у ньому полонило Елліель. — Тунель завалило позаду нас. Я ледь вивела тебе, перш ніж стіни та стеля обвалилися.
Лютий знизав плечима, ніби ця перешкода не мала значення, і в його темно-синіх очах відбилося благання.
— Я хотів би подивитися.
Шахтарі укріпили зовнішні галереї та очистили головний тунель від уламків, однак мало хто заходив у дальні тунелі. Час від часу всередині горн відчувалися поштовхи, тож начальник шахти Галліс досі не відряджав команди робітників у повному складі.
Тримаючи в руках ліхтар, Елліель вела Тона, обережно рухаючись уперед. Вони пробиралися повз уламки, а навколо висів теплий сірчаний туман. Підійшовши до валунів, які впали, заблокувавши прохід, Хоробра похитала головою:
— Далі нам не пройти.
Тон став навколішки, поклав долоню на валун і зосередився. Камінь затремтів, потім перетворився на гравій, що розсипався по долівці тунелю, звільнивши шлях.
— Це більше не перешкода.
Вони пробиралися крізь завали, рухаючись тунелем, аж доки зламані плити не утворили ще одну непрохідну перешкоду. І знову цей завал не викликав жодних труднощів для Лютого. Він просто притиснув руки до каменів і змусив перешкоду розкришитися. У якийсь момент, коли ділянки потрісканих, нестійких стін загрожували черговим обвалом, він скористався щойно добутим уламком каменя і запхав його в скелю, щоб утримати її на місці.
Елліель просувалася від повороту до повороту, обирала правильні розвилки, вела Тона далі, аж поки вони не дісталися до вкритого кварцом гроту, де дівчина і знайшла Лютого. Вони стояли пліч-о-пліч, і він зазирнув усередину того, що було його усипальницею.
Відблиски світла сяяли крізь розбитий кварц, наче його присутність активізувала якусь внутрішню енергію. Не промовивши й слова, Тон за допомогою рук і магії розширив отвір. Обшукуючи камеру, він підняв розбитий уламок кварцу і покрутив його в руці.
— Я не бачу тут жодного повідомлення. Жодних писань Лютих.
Разом вони обшукали невеличку печеру, проте не знайшли жодних артефактів, жодних відповідей. Металеві посилюючі стійки в стіні виглядали тут до божевілля недоречними.
Тон був спантеличений і занепокоєний.
— Хтось просто... запечатав мене тут на цілу вічність, не залишивши жодних пояснень щодо самої причини.
— Думаєш, тебе покарали? — Вона неусвідомлено торкнулася татуювання у себе на щоці. — Люті також позбавили тебе і твого спадку? Або, можливо, тебе залишили тут як охоронця.
— Можливо, я був тут, аби захистити Оссуса.
Вона не була певна, чи каже він це серйозно.
— Якщо Оссус справді існує.
Лютий повернув до неї своє неймовірно гарне обличчя. На ньому читалася безліч питань.
— Звичайно ж, дракон існує. Ти відчула, що гора ворушиться. Ти бачила обвал у шахтах. Ти бачила дим із гори.
Елліель не заперечувала цих доказів.
— Я звикла ставити під сумнів багато чого.
Тон, зневірений, бродив серед уламків кристалів.
— Ми нічого тут не знайдемо.
Він вивів Елліель із печери, а потім зробив кілька жестів руками. Кристали обсипалися зі стін склепіння, зібралися докупи, а тоді з’єдналися, утворивши нерівну блискучу сферу, схожу на велетенську сніжку, що заповнила всю печеру.
Тон вийшов разом із Елліель і опустив на вхід кам’яну стіну, щоби навіки запечатати печеру.
— Мої відповіді зовні.
Наступного ранку, коли вже більше шахтарів сторожко повернулися до своїх щоденних обов’язків, Тон заявив, що має намір покинути Скрабблтон.
— Я повинен знайти відповіді, а тут їх немає. Я піду на північ, по Хребту дракона, потім на захід. Я відчуваю поклик і думаю, що Люті десь у тому напрямку... або принаймні якісь сліди, які я зможу зрозуміти.
— Лютих не бачили тисячі років, — відказала на те Елліель. — Залишилися лише напівкровки, як я.
— Та все ж я тут. — Він відповів їй посмішкою, від якої по шкірі в неї пробігли сироти. — Можливо, є й інші.
— Можливо вони не надто приязні, якщо ув’язнили тебе на тисячі років. — Вона подивилася на нього довгим поглядом, а потім прийняла рішення. — Я піду з тобою. Коли ти знайдеш відповіді, можливо, і я знайду свої.
Тон із щирістю поглянув на дівчину.
— Питання в наших умах і наших серцях абсолютно різні.
— Це не означає, що ми не можемо допомогти одне одному.
