Коли Елліель знову змогла рухатися, то відкинула з обличчя волосся кольору темної кориці і зробила крок уперед, переступивши через припіднятий край озерця, а потім опустилася у воду. Вода у водоймі була гарячою і пощипувала шкіру, а сірчані випари викликали в неї відчуття тепла та легкого запаморочення. Мимохіть вона глибоко зітхнула.
— Як же тут добре. — Біль у м’язах розчинився, як мед у гарячому чаї.
Тон простягнув руки по обох боках краю озерця та відкинувся назад.
— У землі ще залишилася якась магія. Я відчуваю її тут, тепло, що пульсує у воді.
— Це місце тобі знайоме? Ти бував тут?
Тон торкнувся своєї щоки, провівши пальцем по нанесеним на неї рунам.
— Не знаю.
— Я теж не знаю, — мовила вона. Лист Уто лежав у кишені її сорочки. — Спогадів про моє старе життя немає, але навички часом проявляються.
Вона опустилася глибше, аж до самого підборіддя, і потерла шкіру, відчуваючи біль під шрамами, а питання знову виринули з пам’яті.
— Як особистість я щось більше, ніж просто минулий злочин, правда? Моє тіло пам’ятає те, ким я колись була. Я вправно б’юся на мечах. Я спробувала стріляти з лука і виявила, що в мене добре виходить. Я пробувала грати на музичних інструментах, коли менестрель мені показав, як це робиться, але нахилу до цього не маю взагалі.
Тон виглядав втішеним.
— Ти намагалася з’ясувати, хто ти.
— Так, і я досі цього не знаю.
Наважившись, вона почала рухатися у воді й проплила просто перед ним. Елліель витягнула ноги вниз і виявила, що ледве торкається м’якого намулу та слизьких камінців на дні водойми. Її погляд зосередився на руні на його щоці, і вона простягнула руку, щоб обережно торкнутися її пучками пальців.
— Я вдосталь надивилася в дзеркалі на своє обличчя. Твій знак відрізняється від мого. Тут є додаткова лінія.
— Це руна запуску, яка дає мені змогу повернути спогади, якщо захочу.
Така відповідь її здивувала.
— Ти можеш це зробити? Тоді чому не повертаєш свої спогади? Так ти отримаєш відповіді.
— Я вважаю, що це занадто небезпечно. Поки що. — Він наморщив лоба. — Повинна бути причина, чому мої спогади стерті. Мене замурували глибоко під горою, і хтось хотів, аби я забув. Це було важливо.
— Але якщо вони залишили руну запуску, — сказала Елліель, — то хотіли, щоб ти згадав.
— Можливо, проте не зараз.
Хоробра не могла його зрозуміти. Вона відчувала нагальність цієї потреби.
— Хіба ти не
У своїх чорних шкіряних обладунках та накидці з кольчужною підкладкою Уто виглядав більш грізним воїном, ніж решта солдатів Остерри, яких зібрали для супроводу до від’їзду Колланана Молота та Адана Старфолла. Новини з Нортерри і Судерри були тривожними і збивали з пантелику, проте Уто радів, що двоє чоловіків уже вирушали назад до своїх королівств. При неминучій загрозі з боку Ішари Співдружність не могла собі дозволити відволікатися на стародавні легенди.
Вийшовши у внутрішній дворик, конаґ Конндур мав засмучений вигляд, спостерігаючи, як двоє королів готуються до від’їзду. Його брат і син матимуть кожен озброєний супровід із двадцяти солдатів, і до своїх королівств вони поїдуть різними маршрутами через гори Хребет дракона. Солдати носили залізні шоломи з накладним захистом для щік, мечі на поясі та шкіряні обладунки, позначені символом Співдружності — «відкрита рука».
Обійнявши конаґа на прощання, Адан прошепотів:
— Батьку, пам’ятай, що ми розповіли. Якщо королева By повернеться, ти повинен із нею зустрітися.
— Не варто недооцінювати Лютих, Конне, — непривітним тоном мовив Колланан.
Королевич Мандан підійшов пізніше за інших, він був одягнений у шовкові шати насиченого пурпурового кольору, наче прибув на великий державний прийом. Він здивовано нахмурився, побачивши озброєний супровід.
— Аж сорок солдатів, батьку? А що, як ці солдати знадобляться нам тут, у Остеррі? Що, як ішаранці нападуть?
— Вони нападуть, — відказав Уто низьким голосом. — Рано чи пізно.
— Ми маємо достатньо сил для захисту, — сказав Конндур.
Уто застеріг:
— Якщо ми реально оцінюємо справжню небезпеку, Володарю. Прості люди не можуть вишукувати Лютих під кожним ліжком тоді, коли ішаранці в будь-який час можуть відправити своїх божків і військові кораблі до злиття рік.
Сідаючи в сідло, Колланан кинув різкий погляд на Хороброго та промовив із гірким сарказмом:
— Так, можливо, крижані Люті не бажали зла, коли знищили Лейк Бакал і вбили всіх людей. Звівши нову фортецю, я певен, вони тепер матимуть лише найкращі наміри.
— Ми поширимо звістку про Лютих по всій Судеррі, — сказав Адан. Обидва королі розвернули своїх коней, що з нетерпінням чекали, коли зможуть покинути велелюдний внутрішній двір. — Племена Утауків також на сторожі. Якщо щось зміниться, ми будемо знати й надішлемо ще одне попередження. Три королівства повинні стояти разом.
Конндур виглядав глибоко занепокоєним.
