Хребет Дракона полностью

Вона заплющила очі, сконцентрувалася, намалювала коло довкруж себе і свого серця як мантру, щоби допомогти розуму зосередитися. Дівчина відчувала думки ска зусібіч, але одне з яєць покликало її. Плямистий та закручений візерунок на шкаралупі притягував увагу, він був прекрасним. Коли Ґлік торкнулася теплого яйця, воно злегка завібрувало на знак вітання. Вона вже знала, що ска всередині, майже готовий вилупитися, схвильовано чекав появи на світ... схвильовано чекав на неї. Якщо Ґлік візьме яйце зараз, то зможе покинути гніздів’я і, можливо, навіть спуститься зі скель до того, як пташеня вилупиться.

Знаючи, що це саме те єдине яйце, вона взяла його, погладила шкаралупу, і пульсуючі ментальні голоси інших ска затихли. Їй більше не потрібні видіння чи вказівки решти птахів-рептилій. Вона знайшла те, що шукала. Це було саме те яйце.

Ґлік обережно загорнула яйце в м’яку тканину, поклала в шкіряний мішечок, а потім прив’язала мішечок усередині сорочки, де воно буде в безпеці. Аби вибратися звідси, їй потрібно, щоб обидві руки були вільні, а вона не могла ризикувати пошкодити яйце.

Вона дбатиме про маленького птаха-рептилію, принесе його до племен Утауків і знову опиниться всередині кола. Ґлік більше не почуватиметься порожньою, більше не буде сиротою. Крім того, вона матиме чудову історію, яку зможе розповідати. Вона дісталася найвищого, найнедоступнішого гнізда.

Надійно сховавши свій скарб, Ґлік приготувалася спускатися, проте відчула ще щось, іншу темну і настійну пульсацію, інше видіння, схоже на попередження. Ущелина в скелі перед нею розширилася, і вона почула гуркіт у глибині гори. Не в змозі опиратися, ніби опинившись в нічному жахітті наяву, Ґлік протиснулася в ущелину і стала спускатися вниз.

Освітлений відблисками неба через тріщину високо вгорі, прохід закінчився затишним гротом, просякнутим химерним сяйвом. Повітря було теплим і задушливим, із домішкою сірки, зовсім не схожим на мускусний запах зібраних докупи ска. Ґлік помітила, що вкривається потом.

Охоплена цікавістю і страхом, дівчина оглянула дивну стіну, яка перегороджувала їй шлях. Це був не камінь, а якась викладена шарами смолиста речовина, подібно до листів з волокон, складених один на інший. Це нагадало їй сплетені шовкопрядами кокони, вирощені на фермах на півдні Судерри. Ця вигнута оболонка була більшою за будинок, то як же це могло бути коконом? Стіна була напівпрозорою, розмитою, і в ній було щось, що злегка світилося.

Ґлік торкнулася стіни і відчула вібрацію, зовсім не схожу на ту, що йшла від теплого яйця ска, яке вона взяла. За смолянистою оболонкою щось ворушилося, щось величезне. Змушуючи її похитнуся, розум заполонило видіння, мов чорний плащ, під яким змішалися ікла, луски і зло. Непрохане видиво ударило всередині її черепа як тисяча перекатів грому, і вона, задихаючись, мало не впала.

Голоси ска знову увірвалися в її думки, захищаючи її, відволікаючи від іншого — небезпечного — видіння, убезпечуючи її.

Ґлік позадкувала від бар’єру. Її серце колотилося, але відірвати очей від побаченого вона не могла. Помітивши тривожний зблиск від плавного поруху за оболонкою, вона зрозуміла, що там щось ворухнулося, — щось, що могло бути величезним фасетковим оком. Воно ненадовго розплющилося, потім знову заплющилося.

Спотикаючись, Ґлік відступила, пробираючись назад до основного місця гніздування. Вона не наважилася потривожити дрімоту тієї істоти за стінкою кокона.

Притиснувши яйце ска до грудей, дівчина вибралася з гніздів’я і знову опинилася під відкритим небом. Попереду у неї був ще довгий і підступний спуск із гір. Їй раптом страшенно захотілося опинитися в безпеці серед племен Утауків. Знову в коло. Вона хотіла бути серед свого народу, хотіла додому.

Минуло багато днів відтоді, як зграї стривожених ска залишили Баннрію та полетіли додому, проте Адан і досі відчував напругу, що нависала над містом. Йому не була потрібна незбагненна поведінка диких птахів-рептилій, щоб збагнути, що у світі щось негаразд. Свинцеве, вкрите димом небо над горами Хребет дракона залишалося загадкою.

В очікуванні розгадки Адан і Пенда вирішили проїхатися на конях вулицями свого міста, бо король хотів, аби люди бачили його, хотів їх заспокоїти. Вони вбралися у шати яскравих кольорів та одягли золоті коштовності, прикрашені рубінами «кров дракона». Він видав пшеницю зі своїх амбарних запасів і попросив, щоб на замкових кухнях випекли багато сотень буханок хліба, які він та його помічники роздали на вулицях. Король хотів, щоб його люди розділили хліб разом та пам’ятали, що вони всі становлять єдине ціле Співдружності і єдину расу людей, яка вижила та відновила світ.

Напередодні ввечері на головній площі облаштувався караван Утауків, звівши намети й виклавши свої товари. Це плем’я було лише віддалено пов’язане з родиною Орр, однак Пенда привітала їх як своїх давно не бачених родичів. Утауки слідували за ними по вулицях, граючи на флейтах та струнних інструментах, що розвіювало зловісний настрій у місті.