Нарешті дим та далекі пилові бурі розсіялися достатньо, щоб на небі стало видно нічні зорі. Шукаючи спокою та можливості поміркувати, Адан пішов на свій оглядовий майданчик, щоб побути наодинці зі Всесвітом. Багато ночей він провів, навчаючи Пенду назвам сузір’їв, а вона показувала йому зовсім інші малюнки, що їх бачили племена Утауків. Однак втомившись після виїзду, вона відпустила Адана самого назовні.
Північ уже минула, і він стояв один, склавши руки за спиною. Із цими зловісними змінами у світі Адан втратив натхнення скласти власний атлас небес. Це заняття видавалося йому легковажним тепер, коли існувала реальна імовірність, що угруповання Лютих спричинять апокаліптичний кінець світу.
В ту мить, коли на небі зійшов місяць, король побачив слабке зелене сяйво на півдні, що мерехтіло в пустельній порожнечі. Він побачив завісу розсіяного світла, подібну до міражу, що танцює на брижах жару. Такі сяйва були рідкістю, і Адан гадки не мав, що означають ці моторошні переливи кольорів. Це якийсь знак? Ще один передвісник, як той, що Пенда бачила раніше?
Хоча Баннрія затихала на ніч, до короля все ще долітав ледь чутний гомін на вулицях, шепіт розмов, брязкання візка, що крутими вуличками міста котився додому, а якась сім’я співала та плескала в долоні, бавлячись у гру. Він бачив багаття і невеличку юрбу, що святкувала весілля.
Для цих людей кожен день був іще одним днем їхнього спадку. Вони не ставили надто багато питань, а Адан дивився на зорі. Тут він був королем, і він мовчки вимагав пояснень від Всесвіту, проте ніхто йому не відповідав. Ніхто не слухав. Кур, головний бог Лютих, давно залишив цей світ — не те, щоб він збирався дбати про расу, яку він і не створював.
Коли Адан вдивлявся у зоряне небо, по ньому, затьмарюючи зорі, промайнув величезний силует. Він пролетів як гігантський кутастий повітряний змій, ширяючи по пастелі слабого світіння.
Важко дихаючи, Адан примружився, щоб розгледіти краще. Це був величезний крилатий обрис, рептилія, більша за будь-яку істоту, що йому доводилося бачити... а потім вона зникла, полетівши в темряву. Він більше не міг знайти цю істоту на зоряному тлі. Вона пронеслася в ніч, кудись дуже далеко.
Пробираючись крізь повалені дерева та обвали, поспішаючи якомога швидше по пересіченій місцевості, Елліель і Тон поверталися у Скрабблтон і водночас боялися того, що там побачать.
Одне з менших селищ, яке вони минули дорогою, все було поховане під камінням і брудом. Елліель вдивлялася у зруйновані оселі та тіла загиблих від задухи людей, проте не бачила нічого, що можна зберегти, нікого, кого можна врятувати. На серці стало тяжко; і страх лише посилювався, поки вони наближалися до містечка, яке вона називала домом, і до тих добрих людей, яких вона знала.
Пожежі продовжували палати на лісистих схилах пагорбів, і попіл укривав місцевість похмурим сіро-білим саваном. Дим забруднив повітря, і кожен вдих дряпав горло Елліель, наче кігтями. Худорлява фігура Тона була вкрита сірими смугами, його довге волосся злиплося, глибокі сині очі набрякли та почервоніли. Кілька разів на день земля починала гуркотіти, і вони намагалися убезпечити себе, тримаючись за великі кам’яні плити чи товсті стовбури дерев, поки все зрештою знову не заспокоювалося.
— Щось змусило дракона заворушитися глибоко під горами, — сказав Тон. — Це збіг? І чи пов’язане з цим моє пробудження?
— Я не дуже добре знаю легенди, — відказала Елліель. — Я ніколи в них не вірила, проте точно знаю, що, якби не врятувала тебе тоді під горою Вада, ти був би тепер мертвий. — Вона видивилася, як пройти крізь повалені дерева, які перекрили дорогу, і повернулася, щоб допомогти йому. — Хто може відповісти на питання про долю світу? Ми допоможемо тим людям, яких знайдемо... якщо хтось ще залишився в Скрабблтоні.
Дорогу їм загородив непролазний бурелом: величезні дерева, які падали вниз схилом і зрештою скупчилися впоперек стежки упереміш з брудом і камінням. Елліель розпачливо дивилася на повалені стовбури, розуміючи, що їм знадобляться години, щоб обійти це місце і вийти на безпечніший шлях.
— Якби я могла запалити свого реймера, то прорізала би шлях крізь ці завали.
— А може у мене є спосіб, — сказав Тон, маючи дещо спантеличений і зацікавлений вигляд. Він випростав руку, простягнувши долоню. — Десь так само, як я розчистив кам’яні завали у шахтах. — Він нахмурився і наморщив лоба. Повалені дерева зрушилися, а потім розкололися посередині — там, де мала проходити дорога, з’явилася стежка з деревної стружки. — Нам слід рухатися швидко, — запропонував він, а в цей час інші дерева затремтіли, осідаючи і переміщуючись. — Здається, це тут не дуже надійне.
Довіряючи Тону й вражена його неймовірною силою, Елліель поспішила крізь бурелом, відчувши полегшення, коли перейшла на інший бік. Тон слідував за нею і при цьому виглядав заінтригованим тим, що зробив. Вони поспіхом продовжили свій шлях.
