— Там хтось є! Тоне, притримай стіни. — Не чекаючи відповіді, вона пролізла крізь відкритий тепер отвір і залізла всередину заваленого будинку, оминаючи повалені бруси стелі, відсуваючи купи бруду і каміння. Хоробра опинилася в темній вітальні, зі стелі якої поволі опадала пилюка, освітлена тонкою смужкою денного світла. Вона знову почула стогін, а тоді ще один. Це були тоненькі голоси... дітей.
Вона завмерла, думаючи про дітей, яких колись убила в нападі кривавої люті. Тепер вона має врятувати цих дітей!
У їдальні великий дерев’яний стіл провалився вниз, одна з його ніжок зламалася, а зі стелі його придавило кам’яними плитами та купами бруду. Але діти змогли сховатися під столом, який дивом захистив їх. Кинувшись відкопувати їх, Елліель покликала на допомогу.
Апвін заповз усередину, щоб помогти їй, і вказав підборіддям кудись вбік.
— Он батько. — Дівчина поглянула туди, куди він вказував, і побачила руку, що виднілася з-під кам’яних завалів.
— Але діти живі, — Елліель більше ні про що не могла думати.
Вони обоє стали копати швидше й розчистили край столу, під яким знайшли брудного хлопчика і дівчинку, затиснених у задньому куті.
— Ми не могли вилізти, — мовив хлопчик.
— Тепер зможете, — сказала Елліель.
Докладаючи ще більші зусилля, вона вигребла ще більше каміння і простягла руку під стіл. Дівчинка взяла її за руку, й Елліель визволила її, протягнувши дитину через бруд і передавши Апвінові. Гірник обійняв дівчинку та поспішив із нею назад до єдиного виходу. Елліель пригнулася під стіл і витягла хлопчика. Вони з Апвіном вилізли з будинку під радісні вигуки шахтарів. Після всього лиха це була гарна новина.
— Я рада, що ми повернулися, — сказала Елліель Тонові.
Продемонструвавши свою магію Лютого, Тон допомагав мешканцям містечка, використовуючи свої сили для зміцнення стін, що зазнали ударів стихії, та для розчищення будинків від уламків та сміття. Якимось чином знайшовши в собі сили та рішучість, він годинами працював на заваленому схилі гори, розпихаючи в різні боки валуни, щоб очистити вхід до головного тунелю. Зневірені шахтарі увійшли в тунель, тримаючи в руках ліхтарі та викрикуючи імена своїх товаришів, проте, хоч і шукали до глибокої ночі, відповідей так і не почули.
Наступного дня зі своїм загоном прибув конаґ Конндур.
Руйнування навколо гори Вада вразило Конна до глибини душі. У горах Хребет дракона відбулася справжня катастрофа, поштовхи і пожежі, що їх супроводжували, розійшлися по всьому гірському кряжу. Чи справді глибоко під цим гірським кряжем ворушиться Оссус?
Він поглянув на свого Хороброго.
— Це набагато гірше за будь-який напад, який ми коли-небудь зазнавали від ішаранців, Уто. Я не можу нехтувати тим, що бачу на власні очі. Це повністю змінює моє розуміння світу й наше місце в ньому.
— Ви впевнені в тому, що означає побачене нами, Володарю? — Уто був укритий попелом, його чорні обладунки і плащ для верхової їзди тепер стали майже повністю білими. Його голос видавав, що він теж вражений.
Конаґ підняв руки.
— Озирнися навколо, старий друже. Як може це не бути ворушінням дракона глибоко під землею? Що ж іще могло так похитнути гірський кряж? Стародавні легенди ніколи не мали для нас особливого значення, власне, як і Люті, проте Адан і Колл уже попередили нас.
Коли вони заїхали в шахтарське містечко під назвою Скрабблтон, Хоробрий усе ще виглядав стривоженим.
— Зізнаюся, я цього не розумію, Володарю. Здається, це справді відповідає легенді.
— Що, як гора знову вибухне? — Королевич Мандан озирався навколо. — Люди кажуть, що валуни падали з неба дощем, немов падаючі зірки. Повернувшись до замку, ми принаймні були б у безпеці.
— Ніхто з цих людей тут не в безпеці, — нагадав Конн. — Ми не можемо просто поїхати назад. Ми повинні допомогти їм.
Уцілілі мешканці містечка були вкриті пилом, а у їхніх очах застигли сльози. Один чоловік вийшов уперед, наче виступаючи від імені містян.
— Голова міста мертвий, як і багато інших, в тому числі начальник шахти, проте я ще живий, Володарю. — Люди навколо щось бурмотіли, звідусіль чувся стогін, викликаний загальним страхом. — Я корчмар, однак я не можу майже нічого запропонувати на знак гостинності. Можливо, ми знайдемо трохи прісної води для ваших людей і коней. Ми пропускаємо її крізь ганчірки, щоб зробити прийнятною на смак.
Коні якийсь час не могли пити воду з паруючих потічків або озерець забрудненої води. Конндур скликав свою варту.
— Мої люди допоможуть. Саме для цього ми сюди й прибули.
Висока молода жінка виступила вперед, її зовнішність справляла сильне враження. Її темне волосся кольору кориці було скуйовджене та вкрите смугами бруду, красиве обличчя спотворювало дивне татуювання. Конн зрозумів, що ця жінка — Хоробра, хоча вона й не була одягнена в їхнє традиційне вбрання.
