Позаду нього височів палац, оточений іншими будівлями крижаних Лютих, які давня раса звела, воскрешаючи свою цивілізацію. Хоч як би Ласіс не потребував їжі та прихистку, він не міг повернутися до палацу. Крижані Люті знову його схоплять, будуть катувати і зрештою вб’ють.
Натомість Хоробрий звернув увагу на низькі заокруглені споруди, численні халупи, розкидані довкола великої фортеці. Їх зліпили докупи зі шматків металу, гілок дерев із далекого лісу, навіть кісток, зцементованих кригою і снігом. Він спробує піти туди, хай навіть йти до них потрібно, здавалося, цілу вічність.
Ласіс почовгав до халупок, ледве згинаючи ноги і не відчуваючи замерзлих стоп. Попереду він побачив рухомі силуети — маленькі створіння, що метушилися навколо хатинок. Одні снували в місто крижаних Лютих, наче мурахи, а інші працювали навколо скупчених хатинок, збираючи нові будівлі, латаючи старі.
Ласіс знав, що це мамули, яких створили крижані Люті у незграбній спробі зробити собі нову расу рабів. З того, що він побачив, з мамулами обходилися кепсько, проте він усе одно їм не довіряв. Щоб догодити своїм господарям, вони цілком можуть принести його в жертву королеві Онн. Або, можливо, вони йому допоможуть. Колись давно не всі люди були вірними своїм господарям Лютим. Хай там як, мамули були його найкращою можливістю вижити і втекти, а, може
Сподіваючись залишитися непоміченим навіть на відкритій, цілковито білій місцевості, Ласіс пошкандибав уперед, швидко вибиваючись із сил. Він відчував сильну слабкість, але він Хоробрий, він на службі в короля Колланана і він не відступить. Йому потрібно повернутися до Феллстаффа, відзвітувати про те, що він побачив, розповісти королю та королеві, що роблять крижані Люті.
І розповісти, що їхній онук Бірч усе ще живий.
Він віднайшов у собі внутрішню силу, немов запалив свого реймера. Так, він мусить вижити за будь-яку ціну. Похитуючись, він побрів уперед, намагаючись сфокусувати погляд замерзлих очей. Але, спіткнувшись, упав навколішки, а тоді заходився повзти прямо до найближчої хатинки мамул.
Доповзти не вдалося. Ласіс повалився на крупнистий сніг і розпластався лицем долу. Кристалики льоду щипали його поранену шкіру. Він вдихнув повний рот снігу, але навіть не мав сил, щоб відкашлятися.
Раптом його схопили чиїсь руки, пальці обхопили холодну шкіру. Він чув гудіння слів, щебетання голосів. Іще більше маленьких рук, вчепившись, тягли його, залишаючи в снігу глибокий слід. Істоти кудись його несли, проте перш ніж він дізнався куди, Ласіс поринув у сон, що був знову близьким до смерті.
Він прокинувся від дивовижного тепла, хоча крізь щілини в стінах було чутно завивання вітру. Низький вогонь, запалений із кристалів з маслянистим запахом, палав у невеличкій ямі в землі, додаючи світла і тепла в задушливій кімнаті. Шкура невідомої тварини з шолудивим хутром була накинута, немов ковдра, на його голе тіло.
Він відчував запах чогось підгнилого, що булькало на вогні, й побачив, як один мамула витяг маленький керамічний горщик із сяючих кристалів-жаринок, можливо, горщик, поцуплений у одному з будинків у Лейк Бакал.
Ласіс зробив зусилля над собою, і йому вдалося сісти. Він був усередині однієї з хатинок мамулів, де вони тримали його, ховаючи. Хоробрий не знав, чи можуть ці створіння самостійно мислити, чи було це ознакою їхнього бунту проти крижаних Лютих. Навіщо мамули врятували його? Невже спрацював інстинкт?
Мамула дивився на нього, але не промовив жодного слова, лише покліпав пласкими очима та простягнув горщик. Він відкрив беззубий рот, вказав у нього пальцем, ніби Ласіс не знав, як їсти. Слабкими руками Хоробрий узяв горщик і плоский патичок, яким допомагав собі їсти.
Його нудило від смороду варива, і він не міг розпізнати, що за м’ясо там варилося, але оскільки вижити було вкрай необхідно, то Хоробрий змусив себе поїсти хоч трохи, розуміючи, що це все одно щось поживне. Він жував повільно, аби тіло прийняло бодай трохи цієї їжі.
— Води, — попросив він, і голос його скидався на каркання. Він показав жестом, ніби п’є.
Мамула витріщився на нього, не проявляючи жодного розуміння, емоцій, ознак гостинності, проте повернувся і приніс миску талого снігу. Ласіс обережно зробив кілька ковтків, потім тремтячими руками відставив миску.
Він знову заснув, дозволяючи тілу засвоїти ту невелику кількість отриманої їжі та води. Коли він прокинувся, то відчув себе в тисячу разів сильнішим, попри те, що пальці та ступні лишалися занімілими. Тепер він принаймні мав якусь упевненість, що житиме.
У халупу заглядувало більше мамулів, вони збиралися навколо Ласіса і роздивлялися його. Створіння щось бурмотіли між собою своєю мовою, але з ним говорити не намагалися. Коли він придивився до них ближче, то побачив проблиски розуму в їхніх очах. Мамули не були такими бездумними й контрольованими, якими хотіли здаватися.
