Йому пригадалося, що королева крижаних Лютих наказала мамулам дбати про Бірча. Слова зі спогадів долітали до нього, роздроблені та нерозбірливі. Він пам’ятав, як Рокк просив забрати захопленого хлопчика назад у Лейк Бакал до нової фортеці. Ласіс перебирав свої спогади. Так, саме ці слова він чув. Бірч, можливо, вже повернувся туди.
Він знову заприсягся, що мусить вижити, проте без допомоги цих істот йому аж ніяк не вдасться перетнути крижані простори та повернутися до Феллстаффа. Тож він вирішив ризикнути.
— Я бився з крижаними Лютими, намагався
Мамули скривилися, і деякі, очевидно схвильовані, відвели погляд.
— Допоможіть мені, — просив Ласіс. — Усе, що мені потрібно, — це їжа та одяг. Я вирушу вночі. Люті не знатимуть, що ви зробили. — Мамули здавалися невпевненими, нажаханими. Хоробрий продовжував наполягати. — Ви вже ризикнули. Ви врятували мене. Ви мене переховуєте. Тепер відпустіть мене і знову будете в безпеці.
Після бурмотіння, що свідчило про якесь таємне обговорення, мамули підійшли до нього і оточили його грубо збите ліжко. Істоти простигли свої маленькі ручки й обережно торкнулися його, наче хотіли переконатися, що він був реальним.
Одягнений у строкату мішанину з клаптів шкур, хутра, шматків тканин і пошарпаної ковдри, якою він обернув себе, Ласіс покинув мамулів. Полярне сяйво яскраво світило в чорному небі, додаючи моторошного світла засніженим полям, що розкинулися перед ним.
Перш ніж відпустити Ласіса, мамули з благоговінням метушилися навколо нього, поспіхом складали одяг зі шматин і збирали їжу в дорогу. Наче зробивши йому велику честь, мамули подарували йому один предмет — маленький диск, випиляний із оленячого рогу з маленькими дірочками, зробленими посередині для ниток. Ґудзик з людського одягу. Це був простий предмет, на диво нормальний у цьому неймовірному місці, і Ласіс здогадався, що вони, схоже, зняли його з тіла жертви, можливо, у Лейк Бакал. Мамули явно вважали його символом, талісманом, тож він прийняв ґудзик, обережно засунувши його поміж клапті хутра. Істоти скупчилися біля дверей своїх низьких халуп, спостерігаючи, як він вирушає в ніч.
На скелястій, вкритій кригою місцевості він побачив чітку дорогу, яку Люті проклали зі свого палацу на південь, ймовірно, до їхньої фортеці біля Лейк Бакал. Звідти Ласіс зможе знайти шлях назад до Нортерри та короля Колланана.
Найшвидшим кроком, на який він був здатен, усе ще тримаючись на останніх запасах енергії, незважаючи на кілька днів відновлення, Ласіс рушив далі, прямуючи додому — за умови, що йому вдасться уникнути зустрічі з крижаними Лютими.
Продовжуючи свою мандрівку, Елліель і Тон залишили позаду гори Хребет дракона. Кожен схід сонця був ніби залитий кров’ю, небо почервоніло від попелу і диму. Елліель не могла визначити, чи виверження гори Вада означало, що легендарний дракон готується до появи, або ж то було просто неспокійне пирхання. Покинувши Скрабблтон, вони обоє сумували за домом, але більше, ніж будь-коли, були налаштовані знайти відповіді на запитання цього незвичного Лютого.
Покинувши передгір’я кряжа Хребет дракона, вони мандрували широкими караванними шляхами по вітряній та незаселеній місцевості. Щоночі під час своєї подорожі вони влаштовувалися на ночівлю, розстеляючи на твердій землі ковдри — не достатньо близько, аби зігрітися, проте достатньо, аби відчувати присутність одне одного.
Вона відчувала щось магнетичне в Тоні, наче його присутність була природним магнітом, що викликав приємні поколювання у неї в серці. У давнину Люті часто брали людей за коханців, пануючи над ними за допомогою своєї магії. Тепер, познайомившись з Тоном, вона не думала, що будь-яка жінка могла би встояти перед ним, але скидалося на те, що не всі Люті були такими ж добрими та чуйними, як він. Оскільки спогади в нього були стерті, вона знала лише те, яким він був зараз, а не в минулому. Що ж такого жахливого зробив Тон, у результаті чого його залишили замурованим у вкритій кварцом в’язниці глибоко під горою? Однак Елліель не вірила у злочин, який сама скоїла. Хіба вони не стали тепер іншими людьми? Елліель прекрасно розуміла прокляття стертих спогадів.
