— О, я хочу знати, однак така проста відповідь цілком може виявитися пасткою. Це я можу відчути. Якщо я кину виклик тому, хто наклав пускову руну, то що буде, якщо я зламаю заклинання? Що, як я заперечу своє власне існування? Думаю, я повинен дізнатися про все іншим способом.
Її серце боліло за них обох.
— Ми з тобою спорожнілі всередині, наповнені таємницями замість спогадів.
Вона прихилилася ближче, і він простягнув руку, щоб торкнутися татуювання на її щоці. Його пальці були теплими й трепетними.
— Це не означає, що ми порожні. — Він провів пальцями по її щоці, узяв її за підборіддя. — Це означає, що у нас є місце для нових спогадів.
Вона пригасла свою руку до його руки, утримуючи її на своєму лиці. Він не застосовував магію, проте її пульс шалено пришвидшився. Елліель відчула тепло по всьому тілу.
— Ти дуже вродлива, Елліель. Тобі хтось про це казав?
— Я... я не знаю.
Він посміхнувся.
— Тоді дозволь мені сказати це знову. Ти вродлива.
Тон поцілував її, і вона відповіла, запускаючи свої пальці в його темне волосся, притягуючи його ближче до себе. Поцілунок ставав глибшим, і вони відкинулися на м’яку траву, де Елліель уже розстелила ковдри.
Тон здавався таким спокійним і ніжним, навіть коли його бажання зростало. Хоробра дихала швидше, вдихаючи його подих, і її губи ковзнули по його шкірі, цілуючи руну на татуйованій щоці, а він водночас цілував її. Вони почали вивчати тіло одне одного з набагато більшою турботою та захопленням, ніж коли досліджували місто Лютих.
Позбавлена спогадів, Елліель почувалася невпевнено.
— Я навіть не знаю, це мій перший раз або ні, чи знаю я, що робити, чи зможу зробити тобі приємно.
Він заспокоїв її ще одним поцілунком та притис дужче, дозволяючи відчути обпікаючу ніжність своєї шкіри.
— Я довірятиму твоїм інстинктам.
Чи то за допомогою спогадів, чи довірившись інстинктам, Елліель насправді зрозуміла, що робити. Вони пригорталися одне до одного, віддаючи тепло, віддаючи себе, розпалюючи вогонь пристрасті і задоволення від неписаної історії своїх тіл, наче митець, що створює шедевр.
Елліель заснула, її темне волосся кольору кориці розкинулося на його грудях. Він обійняв її, притискаючись щокою до її маківки. Близькість із Тоном відновила у ній втрачений спогад, — спогад, як бути щасливою...
Прокинувшись наступного ранку, Елліель розпалила багаття в ранковій прохолоді. Вони зігрівали одне одного, закутані в ковдри, однак тепер, у прохолоді світанку, вона хотіла нагріти води для чаю. Вони сиділи поруч, мовчки усміхаючись, тішачись присутністю одне одного.
Елліель нарешті порушила мовчанку.
— Ми можемо провести тут день, досліджуючи місто. Можливо, знайдемо якісь відповіді.
— Шукаєте відповіді? О, я можу показати вам найважливіші місцини, — промовив дівочий голос. — Однак питань купа. Так багато таємниць.
Елліель і Тон схопилися на ноги, їхні бойові рефлекси спрацювали миттєво. Звичайна на вигляд, дещо повна дівчина-підліток увійшла до двору зі статуями, вдягнена у спідниці з багатьох шарів, а на її плечах височів неймовірно великий мішок. Незнайомка мала кругле обличчя та пряме коричневе волосся з проділом посередині й мугикала собі під носа, поки підходила до них ближче.
— Мені здалося, що я побачила дим від вогнища. Я спала в дальньому закутку руїн. Я тут уже кілька днів, тиняюся собі. Тут так багато всього цікавого! — Вона переводила погляд з Елліель на Тона. — Мене звати Шадрі.
Елліель трималася насторожено, проте Тон виявився більш відкритим.
— І що ж ти знайшла? Навіщо ти взагалі сюди прийшла?
— Я прийшла досліджувати, — відповіла Шадрі, так наче ця відповідь була цілковито очевидною. — І навчатися. Жодна людина не знає достатньо про історію та культуру Лютих — от я точно не знаю! Та чи є краще місце для навчання? Я роблю багато записів. Зовсім скоро мені знадобиться новий щоденник.
Дівчина підійшла до їхнього табору, розглядаючи ушкоджені статуї, що лежали на траві. Раптом вона зупинилася і пильно поглянула на Тона.
— Ти... ти не людина. Однак і не Хоробрий! Ти виглядаєш, як ці статуї тут...
— Я Лютий, — сказав він. — Я спав усередині гори Вада.
Шадрі сприйняла його слова як належне.
— Тоді ти — найкраще відкриття в усьому цьому місті! Я знайшла деякі артефакти, шукала всередині будівель, намагалася витлумачити письмена. Там є кам’яне зображення великої битви, і воно оживає, якщо стати в певне місце. Я покажу. Насправді я покажу вам багато чого. Чи ви вже знаєте відповіді? — Вона звела брови. — Якщо ти справжній Лютий, то я маю тисячі запитань до тебе — і це лише для початку.
Шадрі скинула з плечей на землю великий мішок і заходилася копирсатися у ньому, аж поки не витягла записник у шкіряній обкладинці.
— Я повинна розібратися зі своїми записами, щоб знайти найважливіші для мене запитання. Ти можеш мені дуже допомогти. Ніхто не знає стільки про Лютих як сам Лютий!
Тон поглянув на неї з сумним спокоєм.
— Я не певен, що маю відповіді для тебе. Мій спадок — порожня книга.
Шадрі нахмурилася, проте опанувала себе.
