— Я б нізащо не став недооцінювати цих людей, — відказав Уто. — Однак за поточних обставин я сумніваюся, що вони будуть аж такими сміливими. Емпра вислухає те, що їй хоче сказати ваш батько, хоча б тому, що їй це цікаво. Ішаранці небезпечніші у своєму віроломстві, ніж у відкритій битві.
Флотилія транспортних суден пройшла тридцятимильною ділянкою річки до широкого гирла при впадінні в море, де на узбережжі розкинувся порт Рівермут зі своїми незліченними причалами. Два військові кораблі були повністю завантажені провізією і готові до відправлення, а на їхніх щоглах маяли прапори із зображеннями «відкритої руки» Співдружності і «сонця, що сходить» Остерри.
Мандан вдивлявся у плаский обрій.
— Вода просто скочується з краю світу. Вона розходиться так далеко, як я можу бачити.
— Так, мій королевичу. А десь удалині, за обрієм, лежить узбережжя Ішари.
— Сподіваюся, що ніколи його не побачу, — промовив Мандан.
Уто знову стиснув плече королевича.
— Сподіваюся, що вам не доведеться.
Колл Молот заприсягся показати крижаним Лютим, що вони не зможуть просто так забрати землю, яку вже колись знищили. Він битиметься за своє королівство, навіть без допомоги армії Співдружності, якщо доведеться. Він жалитиме, наче оса.
У такі миті йому страшенно бракувало Ласіса. Відданий йому Хоробрий був сильним бойовим товаришем із глибоким розумінням легенд минулого. Завдяки своєму походженню Ласіс мав власний реймер і певну кількість магії, проте очевидно, що навіть він зазнав невдачі, коли зійшовся у протистоянні з крижаними Лютими.
Колл спостерігав, як на території замку Феллстафф новобранці практикуються у боях на мечах і списах, поволі перетворюючись на армію. Чоловіки та жінки тренувалися, щоб стати лучниками, та їм не так вже й легко було навіть просто влучити в мішень. Покл приєднався до них, маючи намір навчитися користуватися луком і стрілами. Він полював на кролів в околицях Лейк Бакал, але здебільшого за допомогою пасток. Врешті-решт його наполегливість зійшлася з його метою.
Королева Тафіра теж не залишилася осторонь. Вона винесла ножі для метання і навчала інших, зокрема і працівниць кухні.
— Але ж ми не солдати, королево, — поскаржилася одна з пекарок, яка надзвичайно майстерно пекла пироги.
— Якщо Люті захоплять замок і почнуть ґвалтувати і вбивати нас усіх, то чи не захочеться тобі перед смертю перерізати кілька горлянок? — запитала Тафіра. Жінка, що пекла пироги, поміркувала, а тоді заходилася тренуватися з похмурою рішучістю.
Пояснюючи свої дії Коллу, королева мовила:
— Ми можемо виправдати розніжене життя лише за сумирних часів. А нині настали не сумирні часи, чоловіче, і я не буду тобі сумирною супутницею.
— Ні, серденько, ти не сумирна супутниця. Інакше й бути не може.
Якось уранці у замок Феллстафф прибув розвідник із новинами про трьох мандрівників, які прямували до міста.
— На дорозі ми бачили жінку Хоробру, Володарю. Вона подорожує разом з юною дівчиною, схожою на школярку, і... — Він почухав потилицю. — І дивного виду чоловіком.
— Якого ще дивного виду? — запитав Колл.
— Я думаю, Володарю... я думаю, що це
Колл негайно попрямував до конюшні, прихопивши із собою розвідника.
— Ми зустрінемо їх у дорозі. — Якщо комусь вдалося зловити Лютого, то Колл неодмінно має отримати якомога більше інформації.
Король скочив на свого бойового коня Шторма, і вони вдвох з розвідником стрілою помчали крізь ворота Феллстаффа. Вони неслися галопом повз запряжені мулами вози, навантажені овочами чи тесаним каменем, та навіть обігнали одного з лордів-васалів у пишній кареті.
Дещо згодом вони побачили на дорозі трьох мандрівників у супроводі інших розвідників. Проста на вигляд дівчина-підліток із тьмяним каштановим волоссям в багатошаровій спідниці втомлено пленталася, несучи на плечах торбу розміром у половину свого зросту. Друга молода жінка — Хоробра, судячи з її зовнішності й золотого реймера, що висів при боці, — була високою і привабливою, з гарним тілом, у вільному одязі для подорожей, хоча на ній не було ні традиційного вбрання із чорної шкіри, ні кольчуги. Її довге волосся кольору кориці було зібране у хвіст і спадало на спину. Дивне татуювання проступало на її обличчі.
Однак саме чоловік одразу привернув увагу короля — високий і гарний, але на вигляд як чужинець. Очі він мав продовгуваті й вузькі, підборіддя загострене, зуби неприродно рівні. Грива його чорного волосся розвівалася за вітром, нагадуючи громову хмару, з якої от-от вилетить блискавиця. Він носив сріблясті рейтузи, нагрудні обладунки з масивними наплічниками, а на обличчі в нього було татуювання, схоже на татуювання Хороброї. Він був неймовірно схожий на воїнів крижаних Лютих, яких король бачив у Лейк Бакал, але водночас зовсім інший.
Спинивши коня, Колл випростався у сідлі.
— Ти схожий на Лютого.
— Думаю, я і є Лютий, — відказав чоловік без жодного натяку на сарказм. — А ви схожі на короля. Для мене честь познайомитися з вами.
