– Я не маю більше батьків... загинули... у катастрофі... Тепер моя черга...
Сповненим співчуття поглядом дівчинка дивилася на свого сусіда. Який жах! Втратити батьків! Хай уже ліпше вони інколи саджають її під домашній арешт...
Літак раптом зробив величезний стрибок знову провалився в повітряну яму. Декілька пасажирів перелякано верескнули. Журнал випав Кірі з рук. Вона не встигла його спіймати, бо хлопчина далі чіплявся за її руку. Із журналу вислизнула світлина й лягла догори зображенням просто перед ногою хлопчика. Той відразу упізнав обличчя, голосно зойкнув, відкинув геть Кірину руку и закричав:
– Я знаю цього чоловіка. Він сидить отам, попереду. Такий недобрий! Навіщо тобі його фото?
Малий відхилився від Кіри, наскільки дозволяв пасок безпеки.
Кіра відчувала, що поведінка наляканого хлопчика-альбіноса може бути непередбачуваною. Треба було його заспокоїти. Але як? Не могла ж вона звірити йому свою таємницю. Знову доводилося негайно шукати рішення. Хоч би літак перестав теліпатися...
Кіра зважилася розповісти сусідові частину правди.
– Одна загадкова бабця застерегла мене перед тим чоловіком, а щоб я змогла його впізнати, дала мені світлину. Тієї пані я ніколи раніше не бачила. Більше нічого не можу тобі сказати... – прошепотіла дівчинка. – Мусиш мені повірити на слово. Я теж неймовірно боюся.
Білявий хлопчик зміряв Кіру скептичним поглядом. Раптом він видався набагато старшим, ніж насправді. Згодом недовіра зникла з його обличчя.
– Я відчуваю, коли люди брешуть. Ти кажеш првду – мовив він тихо й представився: – Мене звати Пітер. Пітер Клаусмюллер...
Кіра здригнулася.
– Я також Клаусмюллер. Кіра Клаусмюллер, – прошепотіла вона.
– Я-я-як тебе звуть? – затинаючись, пробелькотів хлопчик.
Кіра назвала своє ім’я ще раз, виразно вимовляючи кожну літеру.
– Пишеться не так, перша літера латинська “С”, а не “К”, – заперечив Пітер.
– Уже хто-хто, а я знаю, як пишеться моє прізвище, – обурилася Кіра.
– “С” має бути! Клаусмюллер пишеться з латинської літери “С”! – просичав малий.
Кіра піднесла руку до скроні, щоб показати йому, який він дурник, але літак раптом смикнувся, і вона ледь не штрикнула пальцем собі в око.
– Годі, пізніше посперечаємося. Тепер не найкращий час для цього, – нагадала Кіра.
Пітер вимушений був погодитися з нею.
– Твоя правда. Але поки вважатимемо, що прізвище Клаусмюллер слід писати з латинської літери “С”!
Кіру відповідь спантеличила. Ото впертюх! Але вона вирішила не продовжувати суперечку, треба було врешті-решт роздивитися світлину. Дівчинка підняла фото з підлоги й знову взяла до рук збільшувальне скло.
– Я теж маю дуже поганий зір, – схвильовано прошепотів сусід. – Як і мій тато. Зате чую ліпше за інших...
Кірі тільки того й треба було. Хай собі думає, що вона підсліпувата. Принаймні нічого не запідозрить. Дівчинка навела лупу на світлину, і темне обличчя на ній умить скривилося лиховісною гримасою. За якусь частку секунди в її голові зринув голос: “Це вапняне опудало Пітер не переживе перельоту. Уб’ю його з радістю... А тоді гроші старого нарешті належатимуть нам. Стара вхопить облизня...”.
На чолі й на спині Кіри виступив холодний піт, вона злякано опустила збільшувальне скло. Голос чоловіка був іще зловіснішим, аніж його вигляд. Не кажучи вже про слова. Жодного сумніву: він мав намір убити хлопчика, що сидів поряд із нею. Годі інакше витлумачити сказане. Він назвав малого “вапняним опудалом”, маючи, мабуть, на увазі незвичайну білість його шкіри. От негідник! І причину лихих намірів того типа вона довідалась. Якась банда хотіла запопасти гроші Пітерових батьків. Але хто та жінка, про яку говорив чорний лиходій? Кіра знову подивилася крізь лупу.
Жоден м’яз обличчя на світлині не ворухнувся. Певно, тієї миті чоловік ні про що не думав. Треба було зачекати.
– Що ти видивляєшся на фото? – раптом озвався Пітер.
– Нічого, – квапно відповіла Кіра. А що вона ще могла сказати?
Хитавиця зовсім угамувалася, можна було розстебнути паски безпеки. Кіра запхала фотку й лупу в кишеню штанів і вийшла до туалету. Сидітиме там і дивитиметься на зображення доти, доки не з’ясує намірів чорнобородого чоловіка.
Кіра оминула стюардесу. Та поцікавилася, чи їй уже ліпше.
– Так, так, – поспіхом пробурмотіла дівчинка й рушила далі.
Потім вона зачинилася в туалеті й знову заходилася розглядати фото. Нарешті залунав голос: “Просто зачекаю, доки дівчисько засне, і підсиплю йому в склянку отрути. А тоді шлях до грошей вільний! Ха, ха, ха!"”.
Кіра кілька разів судомно ковтнула слину. Отрута! Той чоловік хотів отруїти Пітера. “Якими злими бувають люди”, – подумала вона. Дівчинка гарячково міркувала, чим можна зарадити. Сама проти злочинця вона не мала жодних шансів. Може, спробувати потрапити до кабіни пілотів? Попросити їх про допомогу?
Кіра відчинила двері туалету й від страху ледь не сіла на унітаз: напроти стояв чорнобородий чоловік і похмуро дивився на неї. Кіра хутко прослизнула повз нього. Мить не була слушною для відвідин кабіни пілотів. Бородатий помітить... Кіра побігла на своє місце.
Пітер уже втрачав терпець.