Пітер квапився, він ішов на крок попереду Кіри. Коли хлопчик порівнявся із дверима, ті раптом відчинилися, і двоє рук схопили його. Малий так перелякався, що навіть закричати не встиг. Руки потягнули його через двері. Кіра миттю кинула свою торбу й рвонула за хлопчиком. Малого вже майже витягнули назовні, однак вона встигла зловити його за ноги й міцно обхопити їх. Водночас Кіра зарепетувала, що мала сили. Руки тягнули Пітера, а Кіра не відпускала ноги, спираючись усією своєю вагою в одвірок.
Тепер уже Пітер почав верещати. На якусь мить Кіра підвела очі й упізнала чоловіка, який тягнув хлопчика. То був саме той незнайомий бородань. Він люто лаявся й подвоїв свої зусилля. По дорозі Пітер зумів схопитися за телефон і спробував зачепитися. Кіра продовжувала тримати його за ноги.
Незважаючи на всі їхні зусилля, чоловік нарешті таки висмикнув обох дітей з рукава, а їм на допомогу вже поспішали люди. Попереду – кремезна жінка. Вона миттєво оцінила ситуацію, ухопила руку Пітера, якою той тримався за телефон, і одночасно зацідила бороданеві своєю торбою. У ній, певно, було щось важкеньке, бо чоловік голосно скрикнув від болю. Він відразу відпустив хлопчика і зник. Кіра, Пітер і огрядна жінка, утративши противагу, влетіли назадгузь у перехід. Вони попадали одне на одного й тепер гарячково намагалися підвестися.
Тим часом до запасного виходу підійшло більше пасажирів. Ледве переводячи дух, жінка розповідала про те, що трапилося. Усі кинулися до дверей, але за чоловіком уже й слід прохолов.
Виснажений Пітер сидів на підлозі. Кіра все ще тримала його за ноги. Обоє тремтіли від пережитого страху та неймовірної напруги.
Жінка присіла навпочіпки коло них.
– Можеш його вже відпустити, – мовила вона до Кіри. – Дядько втік.
Потім вона обійняла обох, пригорнула до себе. Стало так затишно. Тремтіння поступово вляглося. Тим часом прибула поліція аеропорту. Її викликали пасажири. Пітер, Кіра й кремезна жінка розповіли про пригоду.
Усі хвалили Кіру за мужність і за те, що вона не розгубилася.
– Ми разом зуміли запобігти викраденню Пітера, – скромно боронилася дівчинка. – А без допомоги цієї милої пані я нізащо не впоралася б...
Із жахом Кіра усвідомила, що вона щойно сказала: чоловік хотів викрасти Пітера. Бо як ще ці слова можна зрозуміти. Вона нікому не сказала, що Пітера, зрештою, мали намір убити. Так чи інак, кожному було тепер зрозуміло, що хлопчикові загрожує велика небезпека.
Усім трьом довелося ще зайти до відділку поліції аеропорту.
По дорозі Кіра шепнула Пітерові:
– Тільки нічого не кажи про світлину. Я потім тобі все поясню, а зараз – мовчок!
Пітер кивнув, і Кірі відлягло від серця.
Видно, той випадок так його вразив, що тепер він уже довіряв дівчинці.
– Мені шкода, що я тебе образив, – так само пошепки сказав хлопчик. – Ти не з тих дурних жінок, а... а... – він добирав відповідного слова, – а справжня героїня!
Кіра не була цього певна. Зрештою, вона ледь не вмерла з переляку.
Вони прийшли до відділку. Тут дівчинка зрозуміла, що її попередження було недаремним, бо поліція дуже багато розпитувала. На більшість запитань Кіра не могла відповісти. Ні, вони не знали чоловіка. Уперше побачили його в літаку. Ніколи досі... Так, вони могли би його описати. Навіть дуже детально. Звісно, вони не зізналися, що Кірі так легко описати чоловіка, бо вона довго розглядала його на світлині...
Нарешті розмова скінчилася. Поліція не могла нічого зробити. Надто мало було зачіпок.
На руках у них був тільки дуже детальний опис зловмисника. З ним і розпочнуть пошуки.
Дітей зустрічав шкільний автобус, та з огляду безпеки їх вирішили везти в поліцейському автомобілі. Дивне то було відчуття – подорожувати під охороною поліції.
Кіра роззирнулася в авто, у якому вони сиділи. Воно було велетенське. Вона могла би простягнутися на повний зріст на підлозі – таке просторе. Дівчинка поділилася своїми спостереженнями з Пітером.
– Так, – засміявся він. – Ми, американці, любимо все велике й гарне. Ми ж, як відомо, найбільша й найгарніша країна на світі. До того ж ми маємо найкращих спортсменів. Ми наймогутніші! Америка, одним словом, найкраща й найбільша... Інші країни вчаться в нас і намагаються наслідувати, але це нікому не вдається, бо ж ми найліпші...
Пітер ще довго вихваляв свою батьківщину. Певним чином це Кірі навіть подобалося. Хоча вона залюбки розповіла б йому перше правило, про повагу, доброзичливість та скромність.
У скромності Пітера ніяк не запідозриш, вирішила Кіра.
Малий нестримно вихвалявся й далі. Усе, що стосувалося Америки, було чудовим, неповторним, суперовим, крутим і страшенно цікавим. Про себе Кіра зауважила: “Похвальба жодним чином не прикрашає людину. Навіть якщо для цього є всі підстави...”. Крім того, похвальбі чомусь не цілком ймеш віри.
Нарешті вони прибули на місце.
Школа була на пагорбі, густо порослому деревами та кущами. Довкола неї височів мур із гратами угорі.
– Сторонній сюди нізащо не пробереться, – вражено мовила Кіра.
– Але ніхто й не вибереться звідси, – швидко докинув Пітер.