Дівчина нічого не змогла вдіяти. Її охопило недобре передчуття. Від тітоньки Ерни можна було сподіватися всього, окрім чогось доброго. А побачивши зображення тітки в чорному альбомі, Кіра зрозуміла, що її слід остерігатися. Ось тільки батькам цього ніяк не скажеш. Ті їй просто не повірять...
Раптом тітка заквапилася, забрала руку з Кіриного плеча й швидко подалася геть. Кіра могла би побожитися, що та лиховісно посміхнулася...
Дівчинка гарячково міркувала. Що робити? Нараз її осінило. Вона побігла додому, кинулася до своєї кімнати, узяла лупу, а тоді виклала на стіл купку світлин, які їй дала загадкова старенька. Серед тих світлин була й тітка Ерна. Кіра подивилася на фото крізь лупу, й обличчя миттю ожило. Тітка підступно усміхалася. Кіра почула шарудіння – то тітка кахикала, а тоді виразно долинув її голос: “Як добре, що я встигла перехопити це нікчемне дівчисько. Звісно, я листа не відсилатиму. А їй ніхто не повірить. Ха-ха-ха...” Цього збагнути Кіра ніяк не могла: чому тітка так люто її ненавидить? Їй пригадалося, що колись сказав тато про власника будинку, який не хотів дозволити завести їм собаку: “Йому не йдеться про собаку. Він сам себе не любить. Тому не бажає добра й іншим...”. Можливо, ці слова стосувалися й тітоньки Ерни. Вона така ж злослива та вічно всім невдоволена, як їхній колишній господар.
Але не можна сидіти, згорнувши руки. На щастя, збереглася чернетка твору. Дівчинка вийняла її з кошика й ще раз переписала начисто.
Несподівано Кіра згадала товстуху з консульства. Вона щиро шкодувала, що образила жінку, тож вирішила вислати твір на ім’я місіс Стівенс, додавши особистого листа з вибаченнями. У листі дівчинка повідомляла, що твір дуже допоміг їй зрозуміти власну помилку. Дописавши, Кіра відчула полегшення. Потім вона відправила Мані до Марселя з листом і твором, доручаючи братові надіслати все до консульства. Мані виконав завдання залюбки, бо був унікальним, розумним песиком.
Минуло небагато часу, і пес повернувся. Вискочити на дах гаража він не міг, тому гавкав під дверима будинку. Батьки відчинили йому двері, на щастя, нічого не запідозривши. Маленьку цидулку на ошийнику теж не помітили. Кіра зняла її й прочитала:
Було вже пізно. Але сон до Кіри не йшов. Її погляд знову впав на купку світлин, які їй дала пані Біла. Особливу увагу привернула одна з них – якийсь чорнявий чоловік з густою чорною бородою; він мав чорні очі й шрам через усю праву щоку, великий гачкуватий ніс і бридкі жовті зуби. Моторошний, недобрий дядько... Кіра аж здригнулася.
Тієї ночі Кірі знову снилися жахіття. Спершу їй наснилася мудра старенька, яка говорила дуже переконливо: “У пошуках Білого каменя тобі завжди ставатимуть на заваді люди з Чорним каменем за душею”. Потім вона побачила себе в літаку, який ось-ось мав урізатися в гору.
Дівчина прокинулася, уся мокра від поту. Коли сняться такі сни, неодмінно чекай капості... Кіра це добре знала.
Вона ніяк не могла збагнути, що можуть означати загадкові слова старенької.
Кілька днів минуло без особливих подій. Моніка доглядала Кіриних собак. За якийсь час батьки зняли з Кіри домашній арешт. Нарешті вона знову опинилася на волі... Однак її не полишала тривога, бо від американців досі не було жодної звістки. Хоч би їм сподобався твір... Чекання виснажувало до краю. Про лупу та світлини з чорного альбому Кіра майже забула.
Нарешті зателефонували з консульства, і не абихто, а консул власною персоною. Він покликав до телефону Кіру. Дівчинка нетерпляче вихопила слухавку з маминих рук.
– Мені дуже сподобався твій твір, Кіро, – сказав консул. – Він чудовий. Я пишаюся, що можу надати тобі стипендію. Наші країни ще тісніше співпрацюватимуть. Наші культури зможуть багато чого навчитися одна від одної...
Дівчинка не надто прислухалася до його слів. Ще б пак! Вона зуміла! Це буде знаменитий запис у її “Журналі досягнень”! Консул сказав: “Чудовий твір!”.
– Я ще маю повідомлення для тебе, – знову почула Кіра голос консула. – Але про це ліпше скаже місіс Стівенс. Передаю їй слухавку...
– Доброго дня, Кіро, – привіталася товстуха. – Я теж хочу привітати тебе з чудовим твором. Та найбільше мене втішив твій лист. Ти, мабуть, добра дівчинка, – голос жінки було не впізнати, хто б міг подумати, що він такий приємний. Кіра раділа, що здогадалася надіслати свої вибачення.
– У школі, яку ти відвідуватимеш, учиться багато таких талановитих дітей, як ти, – провадила жінка далі. – Щороку там відбувається конкурс: учні з ораторськими здібностями виголошують доповіді. Переможець отримує 1000 доларів премії.
Кіра не розуміла, навіщо жінка їй це розповідає, але невдовзі все з’ясувалося.