– Я подала твою кандидатуру для участі в конкурсі, – пояснила місіс Стівенс. – Ти вже є в списках. Зазвичай треба брати участь у довготривалому відбірковому конкурсі, однак зараз уже запізно. Через те, що ти прибудеш з іншої країни, а тому не зможеш взяти участь у попередніх змаганнях, а ще тому, що тобі вже доводилося виголошувати промови перед публікою, тебе зарахували за моєю рекомендацією. Щиро вітаю!
Дівчинка відчула, що товстуха бажала їй добра, бо вона навіть не здогадувалася, скільки страху натерпілася Кіра перед першим великим виходом на публіку. Дівчинка довго відмовлялася виступати, так боялася... Піддавшись на вмовляння, вона змінила свою думку й таки зважилася вийти на сцену. Тоді в залі сиділи лише друзі та близькі, а Кіра просто відповідала на запитання пані Гайнен, консультанта з банку.
Дівчинка поділилася своїми сумнівами з місіс Стівенс, але та лише сказала:
– Я впевнена, ти все зробиш як слід.
Кіра ж такої впевненості не мала, та все-таки ввічливо подякувала. Потім вона переповіла зміст розмови батькам. Ті аж нетямилися від радості та гордості.
Раптом дівчинку пройняв страх. Промову доведеться виголошувати в Каліфорнії, а там ж усі розмовляють англійською. А ця мова в неї дуже слабенька. Серце впало десь аж у п’яти. Ліпше зараз про це не думати. Можливо, згодом знайдеться спосіб, як уникнути публічного виступу. Напевно, знайдеться... Тепер слід зосередитися на інших справах. Від’їзд за кілька днів, а ще треба стільки всього залагодити й спакувати валізу.
Надійшов день від’їзду. Кіра з важким серцем попрощалася із друзями. Їй так бракуватиме їх. А з іншого боку, скільки всього вона зможе розповісти після повернення. Усі бажали їй щастя й заздрили водночас. Однак Кіра нікому не розповіла про ймовірні пригоди, які їй напророкувала пані Біла.
Ще треба було попрощатися з Мані. Спершу Кіра будь-що хотіла взяти його з собою. Вона й уявити собі не могла, як витримає шість тижнів без свого песика. Але в консульстві їй пояснили, що собаки, перш ніж їм дозволять в’їхати до США, повинні пройти кількатижневий карантин, тобто Мані довелось би перебувати у своєрідній собачій в’язниці. Такої кривди дівчинка нізащо не завдала би білому лабрадорові. Тож тепер треба сказати йому “до побачення”. Вона ніжно обійняла пса, а коли, зрештою, відірвалася від нього, він лизнув її в обличчя. Кірі так і не вдалося відучити свого улюбленця від цієї негігієнічної звички.
Дівчинка вже хотіла було сідати до машини, як її, мов окропом ошпарило: вона забула взяти з собою лупу та альбом зі світлинами. Кіра притьмом кинулася вгору сходами до своєї кімнати.
У поспіху вона перечепилася через килимок і з гуркотом гепнулася на модель корабля, яку її тато змайстрував з безлічі сірників. Тобто відбудував заново, після того як Кіра вже якось падала на неї й повністю розтрощила. Це коштувало йому багатьох місяців роботи. Ось і тепер жодного сірничка на сірничкові не лишилося... Цього разу тато теж ошаленів: чотири місяці роботи псові під хвіст!
Кірі було мулько на душі. До того ж вона розуміла, що це поганий знак... Точнісінько так починалася її попередня пригода. Ліпше би тато збирав камінці... Їх важче попсувати. Однак дівчинка відчувала, що зараз таке не варто пропонувати татові.
Нарешті опинившись у літаку, Кіра полегшено зітхнула. Вона пристебнула пасок безпеки й знервовано чекала злету. Раптом її погляд упав на чорнявого бородатого чоловіка. “Десь я вже його бачила”, – подумала дівчинка. Але згадати, де саме, не змогла. Хай там що, а вигляд той чоловік мав неприємний. Дякувати Богу, що сидів він за кілька рядів від неї.
Заревли двигуни. Доки літак поволі вирулював на злітну смугу, Кіра пригадувала собі все, що з нею трапилося останнім часом: консульство, написання твору, повчання пана Ґольдштерна, бублики, Білий камінь, пані Біла, збільшувальне скло та альбом з фотографіями...
“Фотки! – раптом шпигнув її спомин. – Тепер я знаю, де я бачила отого чоловіка за кілька рядів попереду! На одній зі світлин чорного альбома!” А ще він був у її страшному сні. Кірі стало лячно. Старенька попереджала її! Цей чоловік був дуже небезпечний. Та як з’ясувати, що він замислив?
Ніби прочитавши думки дівчини, чоловік повільно обернувся до неї. Його чорні очі немов протяли її. Кіра глибше втиснулася у своє сидіння. Вона б залюбки ще й светра на голову натягнула.
Та згодом цікавість таки перемогла. Дівчинка обережно визирнула з-за спинок обох сидінь попереду. Чоловік тим часом спостерігав за іншими пасажирами. Раптом Кіра помітила на його шиї ланцюжок, на якому висів... Чорний камінь. Миттю сплинули в пам’яті слова Шанії Білої в її останньому сні: “Тому, хто шукає свій Білий камінь, завжди намагаються перешкодити власники Чорних каменів”.