Той чоловік, без сумніву, був власником Чорного каменя. Кіра хотіла вже покликати стюардесу, але стрималася. Що вона їй скаже? Що познайомилася зі старенькою із променистими синіми очима, яка мешкає в будинку, що, власне кажучи, світить пусткою вже бозна скільки років... і що ця жінка показала їй в альбомі світлини недобрих людців, котрі ставатимуть їй, Кірі, на перешкоді в пошуках Білого каменя... і що цих зловмисників можна впізнати за Чорним каменем, який вони носять на шиї?...
Її сприймуть за хвору на голову. Стюардеса подумає, що це від страху перед перельотом їй ввижаються примари.
Кіра гарячково міркувала. Треба щось робити. Тільки що?
Вона запхала руки глибоко в кишені – так ліпше думалося. “Лупа!” – пронизав її здогад. Старенька казала: “Збільшувальне скло – твоя найдієвіша допомога в момент небезпеки!” Однак дівчинка поклала його до торби, а та лежала на полиці над нею.
Кіра хутко відстебнула пасок безпеки й хотіла було підвестися.
– Прошу сидіти на місці, дівчино! – голосно гукнула стюардеса. – Ми вже злітаємо!
Кіра злякано послухалась. Та треба ж якось дістатися до лупи... Ураз їй спало на думку покликати стюардесу.
– Мені негайно потрібні ліки. Вони в торбі на полиці. Можна їх дістати?
– А це не зачекає до зльоту? – сердито запитала стюардеса.
– Ні, потім буде запізно! – скрикнула Кіра голосніше, ніж хотіла, і скривила при цьому найстражденнішу міну, на яку лиш могла спромогтися. Дехто з пасажирів озирнувся. Чорнобородий чоловік теж. Він люто глянув на неї. Його чорні очі палахкотіли ненавистю. Кірі стало зовсім зле, навіть удавати свій стан не довелося.
Стюардеса злагідніла й турботливо запитала:
– Не підводься. Я подам тобі торбу. Води принести?
Кіра заперечно похитала головою. Вона схопила торбу й вдала, ніби ковтає ліки, потім швидко вийняла лупу з альбомом і заховала під светр. Стюардеса, на щастя, нічого не помітила і знову поклала багаж на горішню полицю.
Щойно бортпровідниця відійшла, Кіра відшукала фотку бороданя. Тільки-но вона навела на неї лупу, літак рвонув уперед і за кілька секунд відірвався від землі. “Надто пізно! – подумала Кіра, похоловши від страху. – Ми вже в повітрі!”.
Треба було негайно роздивитися світлину. Краєм ока вона бачила, що поряд з нею сидів якийсь хлопчина. Досі вона не звертала на нього уваги, бо була зайнята спогляданням грізного бородатого чоловіка. Хлопець жодним чином не повинен помітити, що вона робить. Зробити це потайки було непросто, бо вона відчувала на собі його погляд. Кіра взяла рекламний журнал авіаліній і вклала фото поміж сторінок. Одну сторінку журналу підняла так, аби сусід не зміг побачити, що вона насправді розглядає. Потім дівчинка примружилася, вдаючи, ніби погано бачить без окулярів.
Тільки вона намірилася витягнути лупу, як пролунало оголошення:
– Говорить командир екіпажу. Ми заходимо до зони сильної турбулентності. Підніміть, будь ласка, ваші сидіння у вертикальне положення й залишайтеся пристебнутими!
Тієї ж миті літак наче провалився носом уперед. Здавалося, ніби перебуваєш на американських гірках і стрімголов летиш униз, хіба вдесятеро разів швидше. Кірі стиснуло легені, перехопило подих і вмить замлоїло. Вона щосили намагалася рівно утримати лупу, однак літаком занадто жбурляло. Дівчинці щораз більше паморочилось у голові. Годі було хоч щось роздивитися...
Раптом хлопець, що сидів поруч, судомно уп’яв нігті в її руку.
Від несподіванки Кіра ледь не впустила додолу лупу.
– Ми всі загинемо! – застогнав він. – Літак упаде!
Кіра вражено глянула на хлопця. Йому було десь років дев’ять, і вигляд він мав дуже кумедний: обличчя в нього посвітліло... ні, стало біле, ніби хтось намастив його крейдою. Можливо, малого просто нудило. Хтозна, як сама вона виглядає... Однак не білість спантеличила Кіру, а очі хлопчика. Він мав – хоч важко в це повірити, проте так було насправді – червоні очі.
Кірі здавалося, ніби їй усе ще сниться страшний сон. Тільки у фільмах жахів бувають істоти із червоними очима. Вона інстинктивно відсунулася від хлопчика й спробувала вивільнити руку від його цупкої хватки. Однак той ще міцніше вчепився в рукав її светра. Паніка ось-ось мала захлиснути її, але потім Кіра відчула, що хлопчина боїться більше, ніж вона. Він тремтів усім тілом, зуби йому цокотіли – його охопив непогамовний жах.
Тобі погано? – стурбовано запитала Кіра. – Ти дуже зблід.
– Я завжди такий. Я – альбінос.
Аж тепер дівчинка помітила, що й волосся в хлопчини геть біле, тому увесь він видавався білим-білісіньким.
– Я так боюся, – повторював хлопчик. – Мені снилося, як літак врізається в гору. Ми всі загинемо. Я це знаю напевне...
– Говори тихіше, – злякано зашепотіла Кіра. – Звідки тобі знати, що це не був звичайний страшний сон? – Кіра відчула, як млість підступає їй до горла. Літаком усе ще так само сильно трясло.
– Знаю й усе! Досі нам просто щастило... Мені ж ніхто не вірить, – затявся на своєму хлопчисько. Він таки послухався Кіри й тепер шепотів.
– А своїм батькам ти про це розповідав? – стиха запитала Кіра.