– Ще й як зроблю! – затялася Кіра.
– Не смій так розмовляти з мамою! – гримнув тато. – Вона має цілковиту рацію. Останнім часом ти стала надто зухвалою. Наука тобі не зашкодить. Ти напишеш цей твір, та ще й так, щоб неодмінно одержати стипендію. Або ж Америки тобі не бачити!
– Ото вже правда! Ми були би вдячні за такий шанс, а ти не вигадала нічого ліпшого, як образи-ти порядних людей, – втрутилася тітка Ерна.
– Чому ти завжди встряєш! – сердито буркнула дівчинка.
Тітка обурено кахикнула.
– Негайно попроси в тітки вибачення, – звелів тато. – Вона бажає тобі лише добра.
– Та вона ненавидить мене! – вигукнула Кіpa. – Я теж терпіти її не можу!
– Досить! – гаркнув тато. – Ти дійсно напрошуєшся на прочухана! Сидітимеш під домашнім арештом! Не вийдеш зі своєї кімнати, доки не напишеш твір.
– Але це неможливо, – нажахано зойкнула Кіра. – Я маю роботу. Я мушу доглядати своїх собак.
– Цього разу мова не про заробляння грошей. Йдеться про те, щоб навчити тебе, як слід ставитися до дорослих. Більше нічого не хочу чути. Буде так, як я сказав!
Кіра знала цей тон. Суперечити було годі.
Тітонька Ерна привітала свого брата з розумним, на її думку, рішенням. А Кіра залюбки стусонула би ногою переднє сидіння, де їхала “кохана тітуся”. Сльози гніву заливали обличчя. Як їй кортіло голосно закричати, але вона знала – зараз ліпше стримати себе. Та вона ще їм покаже! Ось тільки не знала, як...
Після повернення додому Кіра разом із Мані відразу подалася до своєї кімнатки. Тітонька Ерна наполягла, щоб тато замкнув двері на ключ.
Дівчинка впала на ліжко й довго ридала. Вона не знала, як їй бути. Самотужки твору їй ніколи не написати. Марна праця. Та й свою роботу не можна занехаювати. Було від чого впасти у відчай.
Раптом її осінило. Може, друзі допоможуть... Вона надішле сигнал SOS своєму братові Марселеві:
Дівчинка запитально глянула на Мані.
– Зможеш віднести цього листа Марселеві? – прошепотіла вона.
Мудрий білий лабрадор відразу все зрозумів і, погоджуючись, заметляв хвостом. Дівчинка дбайливо прикріпила послання до його ошийника й тихо відчинила вікно. Пес переліз через підвіконня, а вже звідти перестрибнув на дах гаража й зник...
Минула ціла вічність, перш ніж Кіра почула стукіт камінця, який упав на підлогу в її кімнаті. Вона мотнулася до вікна. Унизу стояли Марсель і Моніка. Вони роздобули драбину й тепер обережно видряпувалися до Кіри.
Друзі радісно привіталися. Яких чудових приятелів вона має! Кіра швиденько розповіла про свою пригоду й повідомила, що завтра неодмінно мусить з'явитися на роботу та й пана Ґольдштерна хотіла відвідати, аби поговорити про твір. Утрьох вони розпочали військову раду.
– Якщо я завтра посиджу у твоїй кімнаті, а ти тим часом потайки спустишся драбиною? Що на це скажеш? – запропонував Марсель.
– Тебе відразу впізнають за голосом, бо ж не дівочий, – заперечила Моніка. – Ліпше я посиджу...
Марсель уражено глянув на неї:
– А зумієш, дурна гуско?
– Сам ти опудало городнє! – образилася Моніка. – Мене також покликали!
– Не починайте сварку! – зашепотіла Кіра. – Ти ж знаєш, як це небезпечно! Мене не буде увесь день...
– Жодних проблем! – запевнила Моніка. – Я так чи інак планувала собі на завтра бібліотечний день, а читати зможу й тут. Якщо хтось постукає у двері, щось пробурмочу. Якщо ж їсти принесуть, швидко шмигну під ковдру й накриюся з головою. Усі подумають, що ти гніваєшся...
Оскільки кращих ідей не було, зупинилися на цій.
– Я позичу в тата античну монету, – додав на прощання Марсель. – У нього велика колекція. Може, глянувши на неї, тобі спаде щось мудре на думку.
Друзі попрощалися, вилізли через вікно й тихо спустилися драбиною. Уночі Кірі наснилася якась маячня, усе на купу: бублики, збільшувальні скельця, викрадення літака... Але сон був якимсь дуже невиразним.
Наступного ранку Моніка, як і домовлялися, потайки залізла до Кіри в кімнату. Вони стиха привіталися, і Кіра вислизнула на волю. Мані, як завжди, перестрибнув на дах гаража, а звідти на травник. Кіра щиро сподівалася, що ніхто не викриє Моніку...
Насамперед дівчинка, як і щосуботи, помчала до пана Ґольдштерна. Завдяки вдалим торгам на біржі він став дуже-дуже багатим. Нині він консультував лише надзвичайно заможних клієнтів. Чоловік мешкав у велетенській віллі, яка стояла посеред розкішного парку. Кірі, як завжди, відчинила бездоганно вбрана покоївка. Пан Ґольдштерн уже чекав на дівчинку. Кіра щоразу тішилася, побачивши його приязне обличчя.
– То як ведеться моєму маленькому фінансовому магові? – почула вона його приємний голос.
Пан Ґольдштерн лагідно погладив Мані. Вони дуже любили одне одного, бо колись пес йому належав. Потім чоловік обернувся до Кіри.
– Здається, ти маєш поважні проблеми, – мовив він, уважно глянувши на неї.
Кіра поспіхом переповіла йому останні події.