Зацікавлений, Марсель узяв до рук іншого камінця, той теж був чистий і блискучий.
– Чудернацький збіг, – пробурмотів він злякано. – Справжнє маленьке диво! Усюди бруд, тільки камені чисті й не запилюжені. Що б це мало означати?
Кіра крадькома усміхнулася. Можливо, тут знову відбувалося диво, тож вона ніяк не божевільна. Нараз дівчинка цілком у цьому впевнилася. Вона підійшла до шафки, куди Шанія Біла поклала її подарунок. Кристала там не було, натомість лежав лист. Кіра швидко вхопила його й потайки заховала до кишені штанів. Вирішила поки що нічого про нього не розповідати друзям. Мабуть, даремно вона привела сюди Моніку, Марселя й Пітера...
– Ходімо звідси, – мовив Марсель. – Тут відбуваються якісь дивні речі...
Моніка відразу його підтримала. Їй було моторошно. Кіра теж відчула, що час покидати будиночок, але не тому, що там пахло примарами. Ні, вона знала, що більше нічого не знайде.
Коли друзі вже розходилися, Марсель нагадав Кірі:
– Не забудь, ти пообіцяла поговорити про покинутий будинок з паном Ґольдштерном.
Кіра кивнула. Вона рада була знову залишитись на самоті. А ще їй не терпілося прочитати листа. Дівчинка замкнулася у своїй кімнаті й розірвала конверт.
Коротенький лист був написаний старовинним почерком:
Кірина рука з листом опустилася на ліжко. Вона довго сиділа й думала про мудру бабцю. Дівчинка розуміла, що, мабуть, ніколи її не побачить. На душі було сумно.
А тоді згадала слова містера Найса: “Замість сумувати за тим, що втрачаєш, радій, як гарно ми провели час, відведений нам!” Кіра не мала певності, що дотримається поради, але чим більше дівчинка зосереджувалася на гарних моментах спілкування із Шанією Білою, тим швидше танув її смуток.
Минуло чимало часу. Кіра, як і пообіцяла, таки пішла разом з Мані до пана Ґольдштерна. Старий фінансист радісно зустрів їх. Він, як завжди, відразу знайшов для неї вільну хвилинку.
– Колись я зустріла одну пані, якої зараз уже більше немає, – почала Кіра й злякано затнулася. Вона жодного разу не замислилася, як усе пояснити панові Ґольдштернові. Він неодмінно подумає, що їй перевернулося в голові.
Однак пан Ґольдштерн підбадьорливо усміхнувся:
– Як її звуть?
– Шанія Біла...
Старий фінансист аж присвиснув, потім розніжено відкинувся на спинку крісла й задивився у вікно. Його обличчя раптом немов помолодшало на кілька років. Здавалося, він згадував далеке минуле.
– Шанія... – нарешті озвався чоловік. – Давня знайома Шанія! Чи добре їй ведеться? Як вона виглядає?
Кірі відразу стало легше на душі: якщо вона божевільна, то й пан Ґольдштерн – також.
– Вона має чудовий вигляд! Сяйливі блакитні очі, які завжди щасливо усміхаються. Я певна, що в неї все гаразд. Але вона зникла, і я не знаю, куди...
– Багато років тому я теж познайомився з нею, – мовив фінансист. – Це фантастична жінка. Вона дуже мені допомогла. Гадаю, без неї ніщо, окрім грошей, не мало би для мене значення. Але вона показала мені, що існують такі важливі речі, які за гроші не купиш...
– Сім правил життя? – запитала Кіра.
– Так, сім правил життя, – підтвердив пан Ґольдштерн, а потім сумовито додав: – Але вона завжди йде геть, виконавши своє завдання.
– Я сумую за нею, – мовила Кіра. – А мої друзі вважають, що я схибнулася.
Пан Ґольдштерн усміхнувся. Кіра відразу відчула, що все гаразд. Вона завжди мала таке відчуття, коли її старший друг усміхався.