Політ минув спокійно, без надзвичайних пригод. В аеропорту дітей, звичайно, чекали батьки. Що то була за зустріч! Пітер дуже хвилювався, бо ж невдовзі мав познайомитися з батьками Марселя. Але ті миттю схопили білявого хлопчину в обійми. Пітер відразу відчув себе вдома.
Наступного дня Кіра насамперед подалася до покинутого будиночка на узліссі. Вона сподівалася зустріти там Шанію Білу. І дійсно: старенька сиділа на лавочці, вигріваючись на сонці. Вони радісно привіталися.
Поговорити було про що... Кіра розповіла про свої пригоди й про одужання Анни. Пані Біла дуже втішилася цією новиною, однак Кіра ніяк не могла позбутися відчуття, що та давно вже про все знала. З’явилась бо вона так несподівано в Каліфорнії... Але старенька виявляла надзвичайну зацікавленість, тож Кіра розповідала далі.
Потім дівчинка розказала про сім правил життя й гордо продемонструвала картки. Стара пані схвально кивнула головою, уважно їх прочитавши.
– Фантастично придумано, – мовила вона. – Ці сім правил – справжній скарб! І програма містера Найса бездоганна, – потім жінка допитливо глянула на Кіру й запитала:
– Скільки часу ти маєш намір працювати із цими картками?
– Доки повністю не опаную правила, – відповіла дівчинка. – Але цього, мабуть, ніколи не станеться... Принаймні так казав містер Найс. І я вірю, що він мав рацію. Я, вочевидь, дуже довго щоденно працюватиму над кожною карткою.
Жінка потішено кивнула головою. Вона сподівалася саме на таку відповідь.
– Якщо хочеш, ми можемо кожного дня зустрічатися й обговорювати одне з правил, – запропонувала Шанія. – Таким чином ти поглиблюватимеш знання матеріалу, і він ставатиме твоєю невід’ємною часткою... Що скажеш?
Кіра, ясна річ, погодилася.
Щодня, після обіду, вона приходила до будиночка на узліссі й розмовляла зі старенькою про дірку від бублика, щораз глибше пізнаючи суть сімох правил життя:
1. Привітність.
2. Відповідальність.
3. Доброзичливість.
4. Допомагати й давати.
5. Вдячність.
6. Навчання.
7. Надійність.
Під час розмов вони обмірковували, що особливого Кіра робитиме певного визначеного дня. Скажімо, якоїсь п’ятниці головною темою була “вдячність”. Старенька й Кіра придумали собі гру. Вони почергово згадували, за що можуть почуватися вдячними: гарячий шоколад, здатність бачити й ходити, Мані, гарна погода, батьки... Перелічували довго, навзаєм...
Потім міркували, кому Кіра могла би засвідчити свою вдячність. Спершу дівчинці спав на думку містер Найс. Доклавши чимало зусиль, вона написала довжелезного листа й надіслала його до Каліфорнії.
Пані Козир теж одержала листа й сяяла від щастя, прочитавши його.
Кіра ретельно занотовувала на картках усі нові ідеї щодо кожного правила.
Під час однієї із зустрічей Кіра згадала про лупу й поцікавилася в старенької:
– Як бути, якщо одного дня лупа втратить свою чарівну здатність? Вона так мені допомогла в житті!
– Лупа тобі більше не потрібна, – відповіла пані Біла. – Ти вже багато чого навчилася. Якщо матимеш проблеми, подумай лише про людину, яку вважаєш авторитетом для себе, і запитай: “А як він чи вона повелись би в цій ситуації?” І відразу збагнеш, що вже й сама знаєш, як треба зробити. Так, ніби подивилася крізь лупу на світлину...
Кіра на якусь мить замислилася над її словами, а потім сказала:
– Я й справді дуже легко можу собі уявити, що саме порадили б мені пан Ґольдштерн, містер Найс чи ви, бо дуже добре вас знаю. А як бути з тими людьми, що несуть у собі загрозу? Скажімо, чорнобородого чоловіка я зовсім не знала. Лупа дуже мені допомогла...
Мудра бабця поважно кивнула головою.
– Існує ще інтуїція, – мовила вона. – Тобто відчуття, що нам треба дещо зробити або щось іде не так, як повинно йти... Таке відчуття – іншими словами, внутрішній голос – властиве кожній людині, ось тільки не всі хочуть до нього прислухатися.
Кіра згадала, як її охопив страх, коли вона вперше побачила бородатого чоловіка в літаку. Мабуть, то й була інтуїція. Вона поділилася своїми припущеннями з пані Білою.
– Саме це я й мала на увазі, – підтвердила та. – Мусиш навчитися чути свій внутрішній голос, прислухатися до цього відчуття. Легше розпізнаватимеш небезпеку й знаходитимеш вихід. У надзвичайних ситуаціях можеш подумки звернутися до людей, які могли б дати тобі слушну пораду. Зосередивши свою увагу на цих особистостях, “інтуїтивно” відчуєш, що слід робити...
– Отож лупа мені вже не потрібна? – усе ще з сумнівом у голосі запитала Кіра.
Не чекаючи відповіді, вона вийняла з кишені збільшувальне скло й навела його на фото, яке носила у своєму портмоне. Нічого не відбулося! Кіра пробувала ще і ще, але даремно. Розчарована, вона опустила лупу й запитально глянула на стареньку.
– Надзвичайна допомога дається, коли перед нами стоять надзвичайні завдання, – мовила пані Біла. – Але тільки доти, поки ми реально її потребуємо.
Кіра посумнішала.