Кіра ще трохи поспілкувалася зі старенькою й попрощалася, бо домовилася про зустріч зі своїми друзями. Тим часом Пітер чудово прижився в родині Марселя. Про банду, яка його переслідувала, не було жодних чуток. Чоловік зі шрамом на обличчі надійно сидів у в’язниці. Моніка, ясна річ, розповідала кожному, хто бажав слухати, про їхні пригоди.
Кіра давно вже вирішила познайомити друзів із Шанією Білою. Привітавшись із ними й трохи потеревенивши, дівчинка запропонувала:
– Я б хотіла познайомити вас з однією людиною. Пригадуєте покинутий будиночок на узліссі?
Марсель і Моніка відразу здогадалися, про який саме будиночок йдеться. Лише Пітер цього не знав.
– То ось, він зовсім не покинутий, – мовила Кіра загадково. – Там мешкає одна мудра бабця. Саме з нею я й хочу вас познайомити. Ходімо?
Усі пристали на її пропозицію. Дітлахи разом з Мані побігли до узлісся.
Однак цього разу на лавочці перед будинком не було Шанії Білої.
Кіра кинулася усередину, решта – за нею. У будиночку дівчина миттю відчула, що щось не так. Усе змінилося... але що саме, вона не відразу збагнула. Шанії Білої там не було. Кіра кликала її – жодної відповіді. Вона погукала голосніше. І знову тиша у відповідь.
– Мабуть, пішла погуляти, – розчаровано мовила Кіра.
Марсель уважно роззирнувся навкруги.
– Гадаю, тут уже віддавна ніхто не мешкає, – нарешті озвався він. – Усюди пилюка й сміття. Будинок давно покинули... Але я це завжди знав...
– Дурниці! – палко заперечила Кіра. – Тут мешкає самотня мудра бабця. Ще годину тому я розмовляла з нею.
– Он як? Де саме це було? – поцікавився Марсель.
– Я сиділа ось тут, – пояснила Кіра, показуючи на старовинне, запилюжене крісло.
Марсель торкнув його ногою, воно загрозливо гойднулося. Хлопець скоса глянув на Кіру.
– Ти мариш, ось що я тобі скажу. На цьому мотлоху вже багато років ніхто не сидів...
– Сидів... Я сиділа! – уперто наполягала Кіра. Вона вигукнула це голосніше, ніж сама того хотіла. І, бажаючи підтвердити свої слова, дівчинка сіла в запилюжене крісло. Воно жалібно пискнуло й зі стогоном завалилося під Кірою. Доки дівчина підводилася, усі не стримували сміху.
Дівчинка обтрусила пилюку й розгублено пробурмотіла:
– Але ж я не з’їхала із глузду... Ще сьогодні вранці будиночок був обжитий. Він не міг так швидко занепасти...
– Це галюцинації, – зі знанням справи, поважно мовив Пітер. – Не бійся, це мине... Просто ти дуже втомилася.
– Що це в мене? – перепитала Кіра.
– Він каже, що ти мариш, – пояснив із властивою йому відвертістю Марсель.
– Не плетіть дурниць! – розсердилася Кіра. – Ми вже кілька днів, як повернулися додому. Я аніскілечки не втомлена. Кажу ж вам: тут мешкає мудра бабця. Її звуть Шанія Біла.
– Зрозуміло, – пересмикнув плечима Марсель. Вигляд він мав трохи стурбований. – Не хвилюйся. Якось усе з’ясується...
– Не витріщайся на мене так, ніби я несповна розуму! – гнівно вигукнула Кіра.
– Може, тобі слід поговорити про це з паном Ґольдштерном, – запропонувала Моніка.
– У кожному разі тут ніхто не живе. Це поза всяким сумнівом! – рішуче сказав Марсель.
Пітер з ним погодився.
Кіра ще раз поволі обвела поглядом усе помешкання. Справді, нічого не вказувало на те, що в цій хатині мешкали люди... Було від чого збожеволіти!
Раптом їй прийшла до голови цікава думка.
– Десь за сотню метрів звідси лісництво. Лісничий підтвердить, що тут мешкає пані Біла. Кому знати, як не йому!
Кіра заквапилася до будинку лісничого, решта дітей не відставали від неї. Лісничий, на щастя, був удома.
– Чи ви бачили пані Білу? – ледь переводячи дух, з порога запитала Кіра.
– Кого я мав бачити? – перепитав лісничий.
– Стареньку, яка мешкає в покинутому будиночку на узліссі, – нетерпляче пояснила Кіра.
– Дівчинко, – відповів лісничий, – Там ніхто не мешкає вже дуже багато років. Жодної пані Білої я не знаю. А тепер не дратуйте мене своїми небилицями.
Друзі багатозначно перезирнулися...
– Але ж цього не може бути, – Кіра ледь не плакала з розпачу. – Сьогодні вранці я розмовляла з нею!
Лісничий втрачав терпець.
– Не дратуй мене, – пробуркотів він. – Знайди собі когось іншого для своїх жартів!
Пригнічена, Кіра вийшла з дому лісничого й поволі попленталася до будиночка на узліссі.
– Я знаю, ви мені не вірите, – мовила вона до друзів. – Та зробіть мені ласку: обнишпорімо ще раз старанно увесь будиночок. Можливо, щось знайдемо...
Друзі погодилися.
– Гаразд, обшукаємо кожний куток, – кивнув Марсель. – Але за однієї умови: опісля ти поговориш про це з паном Ґольдштерном. Домовилися?
Кіра пообіцяла. Діти знову переступили поріг хатини. Уже й Кіра поволі усвідомлювала, що ніхто тут мешкати не міг, що цей будиночок віддавна, напевно, покинутий. Але ж не примарилося їй усе насправді...
– Погляньте, – урвав її роздуми голос Моніки. – Скільки білих каменів. Той, хто колись тут мешкав, мабуть, збирав колекцію...
Тепер це помітили усі. Повсюдно лежали білі камені. Кіру таке анітрохи не здивувало, однак вона вирішила за краще промовчати. Пітер узяв у долоні один з каменів, що лежав на підвіконні й уважно його розглядав.
– Оце дивина! – раптом вигукнув він. – На ньому немає пилюки!