Перед вечерею слід було познайомитися з гостем. Це, власне, був Люцинин гість, хоча дістався їй не в такий звичний спосіб, як годилося. Справжній гість, пан Меркурій Бібльос, перебував хтозна-де. Можливо, не в такому приємному місці, як мала королівська вітальня, можливо, навіть і не в Королівстві. Мабуть, то була доля. Якби не вечеря, Люцина не довідалася б, що з Королівства зникають люди. Але те, що вона не знала, ще не означало, що про це не знають інші. Насправді про це знали, але не надавали якогось значення, бо громадяни Королівства вільні мандрувати, куди їм заманеться. Нікого не обходить, доки хтось із мандрівників не втрапить у халепу. Було схоже, що вони таки в неї втрапили.
Люцина чекала у вітальні, вбрана в білу сукенку, яка їй не подобалась і яку змусив одягти церемоніймейстер, щоб вона хоч трохи скидалася на романтичну принцесу, бо всі люди мають в душі щось дитяче. Правда, наша панночка не вбачала в цьому нічого романтичного, але, якщо старий так хоче похизуватися перед гостем з Імперії, нехай, бо те, що вони затіяли з братом і Марком, навряд чи йому сподобалося б. Церемоніймейстер вважав недоцільним бути присутнім на вечерях у п’ятницю, щоб не лякати гостей, як він висловився, своїми вишуканими манерами.
Люцина досі була сама. Тільки зазирнув кілька разів церемоніймейстер, але побачивши, що принцеса не в гуморі, підбадьорливо посміхнувся, не мовивши ні слова. Поступово Люцина забула про дискомфорт і почала думати, який письменник отой Герман. Оскільки їй ніколи не щастило, то перший письменник у її житті, мабуть, виявиться лисим, в окулярах, з черевцем і купою дітей десь там, в Імперії. Але навіть такий звичайний, письменник викликав у неї острах. Їй здавалося, що варто письменникам подивитись на людину і вони вже знають про неї все. І звісно, не втримаються від спокуси, щоб описати її під вигаданим ім’ям у книжці, та ще й змусити робити якісь невідповідні речі, наприклад, закохуватись у іншого персонажа. Щоб написати бодай одну книжку, треба бути особливим. Недаремно у Королівстві кажуть: «Які люди, такі їхні книжки». Правда, не все, що схоже на книжку, є нею. Тільки справжні книжки не тонуть у воді й не горять у вогні, і за ними доглядають книжкові гноми.
Люцина від хвилювання аж затремтіла. Вона ж мала зустріти гостя, поговорити з ним, а тоді провести його до їдальні. У кутку тихо бриніло радіо, несміливо наповнюючи кімнату звуками джазу. Вона не встигла навіть упіймати мелодію, як у двері постукали. Зайшов Марко з молодим чоловіком – високим, худющим, з головою, поголеною наполовину. Втім, Герман зовсім не нагадував панка. Швидше, так роблять люди в Імперії, щоб відмежуватись від крутиголовців. Дівчинка встала й подала руку незнайомцю. Він поцілував її руку, чого в Королівстві не роблять. Там цілують руки лише старшим жінкам. Люцина густо почервоніла, потім зблідла і, наче крізь сон, почула, як гість назвав себе:
– Герман.
Вона не знала, про що їм говорити, і благально подивилась на Марка. У того був якийсь дивний вираз обличчя, ніби він хотів стати між Люциною і Германом. Нарешті Марко опанував себе й струснув рудою гривою, що аж заіскрилася при світлі люстри:
– Слухай, Люцино, зараз нема часу для церемоній. Я хотів би, щоб Її величність вислухала Германа, щоб вона вислухала його до кінця, розумієш? І щоб уся розмова не вийшла за межі кімнати, бо це може зашкодити Германові.
– Пусте! – махнув рукою гість. – Тут мені нічого не може зашкодити.
– Крутиголовці мають довгі руки. І вони сягають аж сюди.
– Я знаю, – мовив Герман. – Це вони дозволили мені перепливти Ріку.
– Як це? – вражено вигукнули Люцина з Марком.
– Вони всемогутні. Їхні наміри важко збагнути. Я напишу цей роман і повернусь назад. Можливо, вони про це знають.
– Дурниці! – обурився Марко. – Ти не боявся і тому переплив Ріку.
– Кожен з нас має номер, десь під шкірою, і тому від них не можна сховатись.
– Так, я про це читала! – похвалилась Люцина. – Вони вмонтовують чіп, і якщо людина чинить всупереч їхнім правилам, натискають на пульт, раз – і нема! Ой, вибачте...
– Що ти кажеш? – здивувався Марко. – Хіба можна так поводитися з людьми? Це просто дикунство!
– У Серединному світі таке теж є. Ти чув про Матрицю?
– Гаразд, поговоримо про це потім. Перейдімо до справи. Оскільки Герман – твій гість, за столом ти маєш перша почати з ним розмову. І зацікавити цією розмовою свою маму, ясно?
– Угу.
– І про що б ти хотіла спитати гостя?
– Ну, не знаю...
– Думай!
– Я могла б спитати: «Як називається той роман, що ви пишете?»
– Браво! – вигукнув Марко. – Чудово!
– І як називається ваш роман, пане Германе? Той почервонів.
– Не відповідай зараз, Германе! – застеріг Марко.
– Чому? – насупилась Люцина.
– Буде природніше, коли ти цього не знатимеш. І справедливо стосовно Її величності.
