– Ходімо до мене. Я маю зіллячко, поставлю музику. Господар ще довго спатиме. Він учора дуже пізно повернувся. Зрештою, не моє це діло. Головне, щоб і цей дім під землю не провалився, як уже було в одного з моїх господарів. Уявляєш, повертаюся з відпустки, а дому – нема. Навіть те місце, де він стояв, встигло зарости травою. Я думав, у мене глюк, доки не довідався, що там побувала жінка. Ну, звісно, тільки жінка може так усе розвалити! Я принципово працюю лише в холостяків.
Домовичок довго торочив би про небезпеки його професії, але Герман уже не слухав. Зірвався з місця й побіг до кабінету. Підняв подушку, знайшов під нею списані аркуші. Втупився у назву роману «Книгоноші з Королівства». Ця книга була в Германовій голові, і ніхто не зміг би дістати її звідти попри його волю. Чи, може, щоб хтось прочитав його думки?
Герман мав усі підстави довіряти снам. Ще рік тому йому приснилась назва майбутнього роману. Перше речення, друге, третє... Він не знав, чи таке буває з іншими письменниками. Але зрозумів, що не може не написати книжки. Для цього йому треба покинути Імперію. Якщо комусь потрібна книжка, цей хтось буде допомагати. І віра допомогла йому переплисти Ріку.
І до чого цей сон? Довкола Германа, з усіх чотирьох сторін, були книжки, навіть на підлозі. Він ніколи стільки не бачив. А тепер боявся навіть на них дивитися, щоб десь на корінці книжки не побачити назви: «Книгоноші з Королівства». Хіба можуть існувати дві книжки з однією назвою? Тієї єдиної книжки, яка вже у нього в голові й проситься на папір?
Мабуть, ця клята книжка таки щось пошкодила в голові діда Пилипка – хай не дуже розумній, бо замість професора він став розбишакою, але й не гіршій за ті, котрі носили на плечах його знайомі та сусіди. Бо після того, як балакучий Люцинин кіт зліз по ринві додолу, до діда Пилипка завітали інші гості. Цей день був напрочуд щедрий на гостей. У сутінках Пилипко прокинувся (бо спати під час заходу сонця шкідливо) й побачив перед собою дві напівпрозорі постаті в чудернацькому одязі. «Матінко моя! – злякався старий. – Може, я вже на тамтому світі?» Дід Пилипко глянув на свої руки: начебто живі, непрозорі. Далі заплющив очі. Потім розплющив. Привиди не зникли. Він навіть зміг краще їх роздивитись: два молоді хлопці, вбрані в лакейську форму. Дід бачив таку в якомусь серіалі.
– Хлопці, що ви від мене хочете? – оговтавшись, спитав Пилипко.
Схоже на те, що вони саме цього чекали, бо зразу почали корчити різні міни й щось показувати на мигах. Як отой німий у трамваї. Але, махаючи довгими руками, нічого не розбивали. Тільки в хаті стало збіса холодно, аж пішла пара з рота – річ неймовірна, як на липень. Війнув сильний вітер. Розчахнув навстіж вікно, і до дідового помешкання влетіли запахи смаженої риби, підгорілої цибулі й услід, ширяючи наче птах, на ковдру опустилась газета «Поцейбічні й потойбічні новини». Правда, відколи звідти зникли Мортіусові дописи, дід читав її не так уважно і йому здавалося, що газета зійшла на пси.
Один з привидів, той, що був чорнявий, нахилився над газетою і тицьнув пальцем в оголошення.
– Чекайте, хлопці, ось я візьму окуляри!
Дід Пилипко начепив окуляри й прочитав слова, що висвітились червоним вогнем:
Допоможіть розшукати...
– Книжку? – здогадався дід.
Обидва привиди одночасно покрутили головою.
– Мортіуса? Я не знаю, де він.
«А хоч би знав, то не сказав би!» – подумав старий. Бо невідомо, що то за пташки і хто їх послав.
Але йшлося не про Мортіуса. Привиди порадилися між собою, і в газеті почали висвічуватись одна за одною літери, як у шпигунському шифрі:
людей королівства
– А я тут причому? Мене самого мало не вбили сьогодні!
вони в небезпеці
Поступово дід Пилипко почав розуміти, в чому річ, бо то була і його справа, яку він розпочав раніше. Побалакавши з привидами, які не викликали в нього довіри, бо належали, на думку Пилипка, до нечисті, він сказав твердо:
– Пришліть Мортіуса і Тигрисика, бо діла не буде!
Невідомо, що уявили собі ті двоє, зіткнувшись з Пилипковим небажанням розповідати, але вітер знову подув і приніс до кімнати купюру номіналом 50 гривень, яка зручно лягла коло правої дідової руки.
– Хлопці, заберіть гроші, – з гідністю мовив старий. – Я не беру хабарів. Перекажіть Мортіусу, що я маю для нього дещо цікаве.
Так він часом телефонував до редакції, доки Мортіус не подарував йому мобільника.
– Мортіус знає, – додав Пилипко. – Нехай іде просто до мене. І крапка!
