Віддихавшись, Пилипко зрозумів, що на сьогодні з нього досить. Треба діяти іншими методами. Та й узагалі час додому. В холодильнику була в нього пляшечка пива: зніме, як то кажуть, стрес. Із центру дід звернув на Пекарську, де було менше машин, минув Ветеринарну академію й наблизився до червоного муру Личаківського цвинтаря, звідки віяло приємною прохолодою. Звісно, він міг кинути цю справу, і цілими днями грати з пенсіонерами в доміно. А Королівство? А пані Олімпія, а Люцинка? Хіба ж вони казали йому: «Дідусю, дайте собі спокій. Ми самі»? Отож бо. Та якби й казали, він би не послухався, бо хоче, щоб їм добре велося в тому Королівстві, щоб вони були щасливі. Дід так розхвилювався, що не помітив чорно-білого кота, який сидів під лавкою, на яку Пилипко сів перепочити. На превеликий подив, Фелікс упізнав Гортензію, що йшла вулицею, і неприязнь до відьом вибухнула в ньому з новою силою. Він розпушив чорного хвоста, примружив очі й прищулив вушка. Проте жоден звук не вирвався з його хоробрих грудей. Він зауважив, що Гортензія вже не така кістлява, вбрана в яскраву сукню, а на голові має пишний капелюшок з квітками. Може, вона замаскувалась?
І тут сталася ще одна пригода – і рівень небезпеки зріс до найвищого ступеня. Легковажний дід Пилипко встав і рушив безлюдною вулицею, не помітивши відьми. Коли він наблизився до свого будинку й збирався увійти до під’їзду, згори на нього впала грубезна книжка. Якби Гортензія не зойкнула, то вже було би по дідові, а так він здригнувсь, і книжка лише зачепила його. Втім, удар був і так сильний – дід упав.
– Убили! – заверещала Гортензія, кинувши торбу й сумочку. – Ґвалт!
Вона підбігла до старого, що лежав на боці, а коло нього грубезна книжка в яскравій палітурці. Гортензія копнула це знаряддя вбивства ногою й почала голосити:
– Ой, Боже ж, мій Боже!
Тоді згадала про своє аптекарське минуле й помацала старому пульс. Неподалік, вигнувши спину дугою, стояв кіт зі здибленим хутром.
– Гей, – сказала геть шокована Гортензія, – треба викликати швидку. Чого витріщився?
Принц Фелікс кліпнув, розвернувся й підтюпцем побіг до підозріло похиленої телефонної будки. Тут Гортензія згадала, що в неї є мобільний, бо навряд чи телефон-автомат працював.
– Не треба, я з мобільного передзвоню! – гукнула вона вслід коту.
Кіт розвернувся знову, а вона почала тикати пальцем у телефон.
Дід Пилипко застогнав.
– Живий! – зраділа Гортензія. – Але ж ви мене налякали! Нічого, зараз приїде швидка.
Дід щось пробурмотів.
– Що ви кажете?
– Як рак свисне, – чітко вимовив старий. – Допоможи мені сісти.
Гортензія допомогла йому й помітила на голові велику ґулю. «Струс мозку,» – поставила діагноз. А потім упізнала старого. Він торгував колись насінням на трамвайній зупинці. Давно, ще до того, як вона круто змінила своє життя.
– Що то було? – спитав дід. – Балкон на мене впав?
Гортензія хіхікнула:
– Здається, хтось кинув згори на вас книжку.
– Яку? – зразу ожив Пилипко.
– «Гаррі Поттер і келих вогню», – прочитала Гортензія, бо тепер вона вміла читати.
«Може, міліцію викликати? – подумала вона. – Все-таки замах на життя.»
– Скільки живу, ніхто мене книжкою по голові не бив! – пожалівся дід Пилипко. – Не думав, що вони такі важкі...
Гортензія задерла догори голову:
– Може, якісь дітиська впустили...
– Слухай, небого, – тихо мовив до неї Пилипко. – Допоможи мені дійти до квартири. Я бачив у книгарні силу-силенну тих Гаррі Поттерів, і ця ще не найгрубша. Може, у тих, хто нагорі, ще п’ять томів...
У помешканні Гортензія вклала старого в ліжко, поклала на ґулю мокрий холодний рушник і заварила чай. Дід довго спостерігав за нею, а тоді сказав:
– Бачиш, Гортензіє, все, що робиться, то на краще!
– Еге ж, – кивнула вона. – Я вийшла заміж і тепер живу на селі. А оце приїхала на закупи. Я ще зайду до вас увечері. Тільки, боронь, боже, не вставайте.
Коли вона пішла, з-під ліжка виліз Фелікс і заходився вмиватися. Причалапала черепаха Зося й сіла поряд.
– Розказуйте, діду, що до чого, – суворо мовив Фелікс. – Ми виділимо вам охорону.
– Я часом не вмер? – жалібно простогнав Пилипко.
– Начебто, ні, – відказав кіт. – Спершу розкажіть про своїх сусідів. Хто має на вас зуб?
Дідові здалось, що кіт зараз сягне по записник і ручку. Він аж затамував подих. У нього майнула думка, що він має право мовчати, і старий, відкинувшись на подушку, заплющив очі.
Кіт, витримавши паузу, почав міркувати вголос:
– Люди – дуже дивні істоти. Коли на кота звалиться якась річ, він не стане з цим миритися, особливо, коли Королівство в небезпеці.
Дід здригнувся й розплющив очі.
– Мортіус, щоб урятувати Тигрисика, спустився в смердюче підземелля. Він втратив одразу дві роботи. Я знаю, як ви цінуєте подібні дурниці.
– Звідки ти все це знаєш? Звідки ти знаєш Мортіуса? І взагалі, що ти за кіт? Чий?
– Фелікс, дідуню. Я жив у Люцини та її мами, Її величності королеви Олімпії, але я не є чийсь. Кіт не може бути чиїмсь. Тільки в Королівстві це нарешті втямили.
– Я не так часто бував у пані Олімпії, – знічено пробурмотів дід Пилипко. – Але як ти навчився говорити по-людськи?
