Весна принесла із собою квіти на узбіччях, листя на деревах. Якби цей світ став безлюдним, думав Орест, то за кілька років тут усе ожило б. Утім, нехай люди лишаються, тільки щоб не заважали деревам і квітам рости, бо ті теж мають на це право. І які ж вони сильні! Проростають крізь камінь, між тріщинами, на дахах будинків... Якось він сидів у сховищі, поринувши в думки, і раптом відчув щось незвичайне: чи то запах, чи то порух. Він зробився тепер чутливим до найменших змін. Таке буває з тими, хто дуже самотній і потребує когось, щоб розділити з ним самотність. Підвів очі й побачив навпроти себе літню жінку, яка між складеними човником долонями тримала зелений листок. Сусіди довкола неї дрімали. Коли вона помітила Ореста, лице її насупилося й вона стиснула долоні, щоб не було видно листочка. «Не бійтеся, – хотів сказати їй хлопець. – Я все розумію.» Натомість він посміхнувся. То була боязка посмішка, і сніг від неї не танув. Проте, відколи померла бабуся, Орест вперше посміхнувся не до себе, а до когось. І жінка теж відповіла йому усмішкою, а тоді заплющила очі. Ні, вона не була книгоношею, проте навіть цей вчинок означав, що світ потрохи змінюється. Та невдовзі він завагався, чи це справді так.
Тієї весни в парку вирубали половину дерев, у час, коли їм найбільш боляче. Дерева вмирали довго, особливо найбільші. Навіть коли їх позбавили коріння, листя розпускалось. Оресту здавалось, що він умирає разом з ними. Він знову сказав книгоноші:
– Я прочитав усього Шекспіра. Можна мені тепер стати книгоношею?
Чоловік, високий і худий, суворо подивився на нього:
– Тобі ще рано. Ти ще не прочитав усього Ґете. I, либонь, не знаєш, що книжки народжуються у самотності й мовчанні.
– Ви мені не довіряєте?
– Ми довіряємо тобі, але чи ти сам собі довіряєш?
Сперечатися було марно. За півроку Орест прочитав «Страждання юного Вертера», «Фауста», «Роки навчання Вільгельма Майстера», «Поезію і правду». Він усе частіше робив записи, схожі на щоденникові, однак нікому їх не показував. Зшив собі невелику книжечку й завжди мав її при собі. Якби він усвідомлював наслідки того писання, такого ще невмілого, однак щирого, то, можливо, боявся б. Адже перш ніж посадити батьків до в’язниці, за ними, безперечно, стежили. Бабуся ніколи не розповідала, за що їх посадили. Вона просто казала: «Вони дуже тебе любили. Вони були чудовими людьми. Вони загинули». Але Орестові цього було замало. Йому здавалося, що батьки мали стосунок до книгонош. Можливо, він хотів, щоб це було так.
Коли Орест прочитав усього Гете, він знову спробував звернутися до книгонош. Цього разу їх було двоє, хлопець і дівчина. Він сказав їм:
– Я хочу стати книгоношею. Я вже прочитав усього Гете.
– Ти ще не пізнав самого себе. Тобі ще рано, – відповіла дівчина й простягнула йому книжку.
Вона була така гарна і так мило посміхалась, що Орест не насмілився з нею сперечатись. Та коли він повернувся додому й розгорнув книжку, то побачив самі лише білі сторінки. Це не так розчарувало його, як збентежило. Писати на такому коштовному папері? Ні, у нього навіть рука не підіймалась. Був довгий, осінній вечір. Шибки деренчали від вітру, що стукав по них пальцями, як заблудлий мандрівник, що шукає нічлігу. В кутку висіло старе дзеркало. Орест підійшов до нього й сказав до свого відображення:
– Привіт! Чи ти знаєш мене? Хто я?
Він роззирнувся по кімнаті з облупленими стінами, поламаними меблями й запитав і її:
– Де я?
Наче прокинувся у незнайомому місці.
– Отак, – мовив хлопець і сів на канапу, що не була просто канапою, а місцем тихих і щирих розмов між ним і бабусею. Він розгорнув книжку й прошепотів: «Книжки народжуються в самотності й мовчанні».
Раптом у канапі щось дзенькнуло, наче вона зойкнула. Орест повернув голову й побачив, що одна пружина зламалася й продерла благеньку обшивку. Він нахилився, щоб поставити її на місце, й побачив у дірці якусь річ. То був згорнутий у трубочку папір, перев’язаний зеленою стрічкою.
– Спадок! – майнуло в нього в голові. – Мій спадок!
Рано-вранці Мортіус, Соня і Тигрисик вирушили до Серединного світу. Іншого шляху, аніж попід землю, вони не знали. Мортіус переживав, чи сподобається така подорож дружині, яка взагалі не вміла мандрувати, і по дорозі намагався її підготувати. А Тигрисик йому допомагав.
– Минулого разу ми стріли Відрубану Голову, котра стерегла скарб, – сказав Мортіус.
– Ой! – злякано вигукнула Соня.
– Але ми з нею чудово порозумілись, ге, Тигрисику?
– Угу.
– Класний хлопака! Викупляв з неволі людей Королівства. Стривай, коли ж це було? У чотирнадцятому чи п’ятнадцятому столітті? Не пам’ятаю. До речі, грошей у нас нема ні копійки. Ану ж доведеться платити різним типам викуп за книгонош...
– Нізащо! – обурилася Соня. – Це ганьба!
– З вовками жити – по-вовчому вити, – зітхнув Мортіус. – Але, думаю, до цього не дійде.
Він згадав вовкулак, супроти яких застосував перцевий балончик, і Серединний світ видався йому не таким вже й бажаним пунктом кінцевого призначення. Але він принаймні його знав.
