– А ще, Соню, – радісно мовив Тигрисик, – ми покажемо тобі помешкання опира фон Стронціуса та його колекцію знарядь для тортур.
– Жах!
– Коли він спить, це безпечно, – заспокоїв її Мортіус. – Якщо ми встигнемо туди до заходу сонця.
– А звідки ми знатимемо, коли під землею захід сонця? В тебе ж немає годинника.
Мортіус промовчав.
Як тут усе змінилось! Мандрівники йшли травою, щедро змоченою росою. Жодного тобі з’їдлика. Цілком пристойний літній пейзаж. Прокидались пташки і з села долинав спів півнів. Вони піднялися стежкою на пагорб. Мортіус чудово знав, де вхід до підземної річки, бо не так давно почепив на нього замок, щоб туди не лізла дітлашня. Виймаючи з кишені ключа, він сказав:
– Соню, думаю, тобі не доведеться звикати до Серединного світу. Він дуже схожий на Граничний. Там теж повно напіврозвалених замків, а люди вдома мають усе, крім книжок...
– А, отже, не мають нічого! – завершила його коротку лекцію Соня.
Схоже, Мортіус надіявся колись відвідати Серединний світ, бо протигази й гумові чоботи були дбайливо поскладані. І він мав повну кишеню батарейок до ліхтарика. А Соня натоптала наплічник не лише харчами, а й книжками, через що він був збіса важкий. Але спробував би Мортіус сказати щось про книжки! Бідолашна Соня, певно, думала, що в Серединному світі немає добрих книжок. Та їх найбільше пишуть саме у Серединному світі! І Мортіус знав, чому. Бо там буяє життя, йде боротьба між добром і злом, а, отже, є про що писати романи.
– Зате, – відказала Соня, – у Королівстві чимало філософів і мудреців. Деякі з них вважають, що «найкраща розмова це мовчання».
– Як це? – запитав Мортіус, ведучи свою дорогу родину темним тунелем, де ще поки що не дуже смерділо.
– Вони вважають, що слова від довгого вжитку стираються, ну, як камінь, чи цегла.
– То слова такі тверді? – поцікавився Тигрисик, що уважно прислухався до розмови. – А я думаю: чого мені так важко говорити!
– Соню, будь ласка, не забивай малому голови метафорами! Подібну думку я вже чув. Вона, звісно, розумна, навіть мудра, однак мені так приємно чути ваші милі голосочки в цьому смутному місці.
– Нічого, – зітхнула Соня, – Світло не навчишся цінувати, доки не побудеш у темряві.
– Якби не моє добре знання Серединного світу і без нас там могли обійтися, то ми б гайнули до Імперії. Отам роботи!
Соня мерзлякувато зіщулилася, згадавши набіги крутиголовців на замок, та ще те, як вона рятувала книжки від відьом. Ні, відьми були з Серединного світу.
Вони йшли то вгору, то вниз, супроводжувані плюскотом невидимої річки і щурячим писком.
– Я вмію ловити мишей. Правда, таточку?
– Тут немає мишей, тільки щурі, які, до речі, переносять інфекцію. Десь там, вже під самим Львовом, є підземелля, куди ховали померлих від моровиці. Тільки б не розвалився десь мур, бо тоді почнуться чума, холера, тиф і ще бозна-що.
– Ти навмисне це говориш, щоб мені стало ще важче на серці? – обурилася Соня.
– Вибач, сонечко. У такому місці відповідні й думки. От прийдемо до Львова, і я покажу тобі Високий Замок.
– Він так само гарний, як наш?
– Та ні, замку там немає вже давно. Тільки гора залишилась. І парк, Знесіння, із чудовими зеленими галявинами, а внизу, в улоговині, – цвинтар, який називають Кропив’яним.
Соня зупинилася, ніби їй війнуло в лице холодом склепу. Мортіус теж щось відчув:
– Слухай, а ти боїшся смерті?
– А ти?
– Угу.
– Таточку, а що таке смерть, ? – спитав Тигрисик. – Чому одні її бояться, інші чекають, а дехто каже, що її не існує?
– Я відповім тобі, Тигрисику, – озвалася Соня. – Я вичитала про це в одній книжці. Смерть – це як зима одразу після літа.
– Оригінально! – вигукнув Мортіус.
– Усе залежить від того, яким було літо. Якщо воно було тепле й гарне, то не хочеться ніякої зими. А якщо дощове й холодне, то хай вже краще зима. Розумієш, Тигрисику?
– Угу.
Далі вони якийсь час йшли мовчки, доки не наштовхнулися на Мур.
– От наврочили! – забідкався Мортіус. – Не треба було говорити про смерть. Здається, ми заблукали.
Він підійшов ближче, освітив стіну ліхтариком і полегшено зітхнув:
– Ні, Мортіус ніколи не блукає!
– Чого ти радієш? – здивувалась Соня. – Тепер доведеться вертатись назад.
– Стіна свіжа. А я знаю, як нині будують.
– Як, таточку?
– Нині ніхто не додає до розчину яєць і сиру. В Острополі я бачив турецький міст. По ньому досі їздять. А цю стіну, якщо добряче натиснути, можна й розвалити.
Він виставив своє могутнє плече й штовхнув мур. Раз, другий...
– Нумо разом, Тигрисику!
Соня мовчки спостерігала, не втручаючись у чоловічі справи. Цього навчив її батько. Для нього чоловічою справою було укладати каталог. А поки що її мозок напружено працював. Коли захекані Мортіус і Тигрисик нарешті спинились, вона сказала:
– Навіщо збудували цю стіну? Адже є й інші способи потрапити до Королівства.
– Хто її збудував? Ось що важливо! – додав Мортіус.
– Ну... мені здається, що це не так уже й важливо.
– Це не міг збудувати Львівводоканалтрест, бо у них ніколи нема грошей, та й, зрештою, сюди ніхто не заглядає.
