– У Королівстві не мстяться. А ви вже старенький, – мудро мовила Соня. – Поживете спершу в Граничному світі. Якщо побажаєте, можете охороняти наш Замок. Ви ж лицар-охоронець?
– Мені треба подумати, – мовила Голова.
– Не забудьте розповісти! – нагадав Мортіус. – ти, сонечко, візьми ще одну крейду й пиши на стінах літери, все, що треба.
– А ти подумай, як звідси вийти.
– Не переживай. Таточко знає, як вийти, – вставив своє вагоме слово Тигрисик.
– Річ не в тому, що гроші зникли, – зітхнула Голова, поступово світлішаючи. – Після ваших відвідин я почав замислюватися над тим, що минуло надто багато часу й, можливо, нікого з моїх братів не залишилося на світі. І якби гроші були потрібні для доброї справи, то по них би вже давно прийшли й звільнили мене від цієї служби. Без магічних слів я не зможу вийти.
– А які це слова?
– «Дякую тобі, йди з Богом!»
– Ну, ми могли б їх сказати, правда, Соню?
– Але ж скарб вкрадено. Ті зграйці, їх було троє, прийшли сюди з металевими прутами...
– Металошукачем? Довгомуди мають такі штуки.
– З ними був ще чоловік шляхетної постави, але нешляхетної душі, якого вони називали Повелителем.
– Угу, – муркнув Мортіус. – Знаю.
– Мої прокляття на них не діяли. Ці тварюки не боялись нічого.
Голова заридала. Мортіус розгублено глянув на Соню.
– Я чудово вас розумію. Вам не грошей шкода, а довіри, яку ви не виправдали.
– Я втратив честь! Я зганьблений навіки. Уявіть, за ті святі гроші вони побудували тюрму!
– Що?! – вигукнули одночасно Соня з Мортіусом. – Для кого?
– Для книгонош з Королівства.
Настав час для німої мовчанки. Вона тривала, доки Мортіус не отямився перший, бо знав життя не з книжок, а завжди опинявся у його середині, де було найгарячіше, й процідив крізь зуби:
– Найкращий спосіб спаплюжити добру справу – це побудувати тюрму. Справді диявольський задум! Залишається єдине – її розвалити!
– Мортіусе, я вже дописую абетку, – зауважила Соня.
– Та ми вже її зруйнували! – урочисто промовив Мортіус, вказуючи на намальовані двері, якими вони втрапили сюди. – Отже, можемо звільнити вас, шановна Голово. Якщо, боронь, Боже, когось сюди запроторять, він спокійнісінько вийде звідси.
– Ти геніальний! – цьомкнула його в щічку Соня. – І ти, Тигрисику!
Але Голову ще мучили докори сумління:
– Я нічого не зробив.
– Якби не ваш плач за стіною, намальовані двері не відчинилися б. Якби ви не розповіли усього, тюрма залишилася б тюрмою з глухими стінами і броньованими дверима.
– Істинна правда! – підтвердив Мортіус.
Він уже встиг полагодити ліхтарик і рвався вперед. Одна стіна вже була розписана абеткою і словами на кожну літеру.
– Чудово! – вигукнув Мортіус.
– Я ще допишу інструкцію, як знайти шлях до Королівства. Перша зупинка – в Замку.
Після цього Соня показала всі літери й слова, і Голова, оскільки була не лише велика, а й розумна, швидко їх запам’ятала. Мортіус вимовив магічні слова, і Голова вирушила до Замку охороняти книжки. Усе складалося, наче в казці, але Мортіус не зміг відчинити броньовані двері, що були запечатані закляттям. Голова, напевно, чула його, але на той час була вже далеко. Втім, не переживайте за них: оці дадуть собі ради.
Маркові не спалося, і він вийшов у вогкий темний сад. З усіх вікон будинку світилося лише вікно кабінету. Герман писав роман. Коли хтось один не спить, це й в інших відбирає сон. Якби Марко знав, що їм робити, то, напевно, не дратувався б від кожного шурхоту, краплі роси, що впала за комір, рипіння підлоги, по якій ходив, відклавши перо, письменник з Імперії, мишачого писку за дерев’яною обшивкою, далекого крику сови... Тобто він здогадувався, що має робити, але його напівдитячу душу зупиняв дорослий розум.
Хлопець згадав батька, котрий давав поради так непомітно, що ніхто їх здебільшого не чув. Але все ж, при бажанні, можна було прислухатись і почути цей тихий голос книжника, опікуна усіх книжок у Королівстві. Тепер йому так бракувало поради.
Люди в Королівстві надто безтурботні. Вони не помічають, що їхня країна оточена Імперією з одного боку і Серединним світом – з іншого. Хтозна, звідки більша загроза. Вони не уявляють собі Всесвіт без Королівства, тієї тихої гавані краси, мудрості, добра й справедливості. Але ж Королівство не виникло з нічого, і, можливо, не існуватиме вічно. Немає нічого вічного, і життя людини надто коротке.
Марко довго сидів на ґанку. Темрява притягувала його і водночас відштовхувала. Неможливо було повірити, що вона колись розсіється. Щось м’яке торкнулося його ноги. Сиволап! Кіт довго вмощувався в нього на колінах, а тоді сказав:
– Візьми мене з собою!
– Звідки ти знаєш, що я кудись збираюсь?
– Думки читаю, – пояснив кіт – Тобі треба взяти мене і Серпня. Туди.
– Куди?
– До Великої води. Не вагайся! Слухайся свого серця. Роби те, що воно тобі каже, йди туди, куди воно тебе кличе.
– Не знаю.
– Знаєш.
– Чого ти причепився до мене?
– Ви обидва станете книгоношами, а я допомагатиму вам зі своїм військом. Я знаю, де збираються книгоноші.
