Марко відчинив двері на перон, обережно визирнув. Блищали рейки, всіяні листям з кущів, що росли на протилежному боці. Хмари зникли, але небо було сіре, наче у битві чорної та білої хмар ніхто не переміг і вони змішались одна з одною. Повернувшись, він зіткнувся в дверях з чоловіком.
– Я все ще не вірю. Ми в Королівстві? – спитав він утретє.
Якби він зразу опинився у столиці, то так би не казав. Маркові стало аж незручно, що все довкола таке убоге, запилюжене.
– Незабаром приїде потяг, – сказав хлопець. – Він відвезе нас до столиці Королівства.
У Марка аж язик свербів від запитань, проте він не насмілився щось запитувати. Кожен має право на таємницю.
– У вас немає клаптика паперу? – в чоловіковому голосі почулося благання. – Поки ми чекатимемо потяга, я почав би писати роман. Ні, краще не треба! Я надто схвильований...
– Мене звати Марко.
– Дуже приємно. Я називаю себе Герман Гессе. Це не те ім’я, яким мене звали там.
– Герман означає «посланець богів», – зауважив Марко.
– Так, я посланець, – гірко посміхнувся той. – У мене на спині написано послання. Боюсь, його ніщо вже не зітре...
Марко знову нічого не спитав. Саме над’їхав потяг, що складався з п’яти вагонів. Бадьорий потяг, помальований у зелений колір, і забризканий дощем.
Коли вони сіли на лавку в найближчому вагоні, Марко подарував чоловікові свій записник, вирвавши з нього три перші списані сторінки. Вагон смикнувся і плавно покотився по колії. А Герман Гессе замість того, щоб дивитись у вікно, витяг з кишені недогризок олівця й почав писати. Бідоласі не терпілося. Так буває, коли тобі довго не вдається розпочати якусь справу. Власне, тепер турбуватись не було про що. Через чотири години вони будуть у столиці. Та дарма він думав, що Герман поринув з головою в писання роману, бо, щойно потяг зупинився, той здригнувся і поблід. То була така невелика станція, що для їхнього вагона просто не виявилося місця на пероні. І тому здавалось, що потяг хтось зупинив. На щастя, майже одразу потяг рушив знову, і до вагона увійшов великий сірий кіт у чорну смужечку, трохи схожий на Сиволапа. Коти подібної масті, мають схожу вдачу. Про це в Королівстві знав кожен ще зі школи, адже знання котячого характеру потрібне для того, щоб жити в злагоді з цими чудовими істотами. Прибульцям з того було трохи дивно, бо ж вони не знали про величезну роль котів у історії Королівства. Від їхнього ставлення до котів і до інших тварин залежало саме перебування в Королівстві. Отже, на Германа чекало перше випробування. Він спершу вирячився на кота, котрий спокійно вмостився на лаві й, підібгавши лапки під себе, став роздивлятись інших пасажирів, тобто Марка і Германа.
Обличчя втікача розплилося в блаженній усмішці:
– Котик!
Марко кивнув.
– Ви колись бачили котів?
– Коли я був маленьким, у нас була кицька Матроска. Спершу думали, що то Матрос, а потім виявилось – Матроска. Бабуся розповідала, що вона залишала кицьку мене доглядати, коли йшла на роботу. І перше слово, яке я вимовив, було «киця».
Вони трохи помовчали, милуючись котом, котрий вивчав їх, мружачись від тіней, що пробігали вагоном.
– А цей кіт, він що не має дому? – пошепки спитав Герман.
– Не думаю. Певно, у нього якісь справи у столиці.
– О, – зітхнув Герман, – я забув, тут усе по-іншому.
Кіт не спускав з них великих зелених очей, особливо, з Германа, аж доки той не позіхнув. Очі заплющились, і прибулець заснув. Тоді кіт теж вирішив перепочити, бо ці делікатні істоти дуже швидко втомлюються. Скрутився клубочком, обгорнувся хвостиком і заснув. На Марка цей сеанс гіпнозу не подіяв. Спати йому зовсім не хотілось, та й у вагоні було холодно від протягів.
Починалося щось вельми цікаве після стількох місяців невизначеності й вагань. З Германової руки випав записник. Сірий кіт миттю на це прореагував. Він підбадьорливо глянув на Марка. Той підняв записник і, кладучи на лавку біля попутника, краєм ока прочитав написане:
А в цей час (хоча годинники, можливо, показували інший час, бо все-таки це різні світи) у Серединному світі, в славному місті Львові, вийшов прогулятись дід Пилипко, тепер пан Пилип. Він мешкав уже не в підвалі, а в симпатичній світлій однокімнатній квартирці на восьмому поверсі, на любій його серцю Майорівці. До кінцевої зупинки трамвая його вабило відчуття, котре освічені люди називають ностальгією. Тепер насіння й горішки продавали дві бабці, але цей товар був зовсім не такий якісний, як у діда Пилипка. Бабці були наче близнючки: закутані по вуха, як у мороз, так і в спеку.
