Герман подумав, що написати далі. Може, слова, які часто вживала в розмові його бабуся: «Бува й таке». Бабуся Маргарита, котра виховувала його, коли батько з матір’ю опинились у Мурі. Вони так і не вийшли звідти. І ще бабуся говорила: «Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.»
Якось він уявив, як перепливає Межову ріку й опиняється в Королівстві. Хоча досі це нікому не вдавалось. І ось він тут. Зі змішаним з утомою почуттям гіркоти Герман подумав, що тепер йому доведеться жити в чужому домі, серед чужих людей, і що він трохи застарий для таких різких життєвих перемін.
Здавалося, темна зоря старого львівського опира фон Стронціуса навіки зайшла після того, як Повелитель залишив Серединний світ і трапилася страшна трагедія з Тосиком, від якої бідолашний комп’ютер так і не оговтався. Правда, воскресив Тосика умілий парубок на ймення Назар, але то вже не був колишній Тосик, ой, не той... І не тим уже був фон Стронціус, що облишив затишне лігво на березі підземної річки і втратив доступ до Вампірнету. Без крові старий охляв, зробився забудькуватим, проте в глибині його єства все ще билося слабке джерело колишньої сили. Опирі такого високого рангу ніколи не здаються остаточно. У фільмах опирів зображають неправильно, або, як кажуть освічені люди, некоректно. Кіношникам аби тільки полякати. Однак самі опирі кажуть: «Тому, хто боїться темряви, судилося довге життя». Але чи довге життя така – велика втіха, то вже справа смаку.
Після заходу сонця Стронціус прокидався, кликав за собою стілець-підступець й сідав на ґанку, якщо було тепло. У темряві він бачив так само добре, як і раніше. Тому спостерігав за довгомудиками, які цієї пори виходили на лови, підбираючи спершу те, що погано лежить, а тоді все інше. Часом йому щастило підгледіти танці вовкулак і їхню розправу зі здобиччю, і тоді опир насолоджувався чудовими пахощами свіжої крові. Ті ще ґречно з ним вітались, а от опирі, здається, махнули на фон Стронціуса рукою, як на руїну колишньої слави. Усе це тривало десь із рік, смішний час для опирячого племені, і ось нарешті фон Стронціус відчув, як довкола нього згущується атмосфера. Може, тому, що було літо з його неодмінними грозами, а, може, сам старий опир отямився, не бажаючи просто так зійти зі сцени, змиритися з долею. Втім, доля перша його провідала.
Якогось надвечір’я фон Стронціус прокинувся від того, що йому засвербіло в носі. Він чхнув і, не встигнувши розплющити очі, почув:
– Доброго здоров’ячка!
Фон Стронціус підхопився й сів у труні. Йому не вдалося це зробити нечутно, бо розсохла труна заскрипіла, і його кістки також. А то жартівнику був би таки кінець. Ніхто не насмілювався переступати поріг опирового помешкання. Навіть на поверхні землі, в затишному котеджі поруч Кропив’яного цвинтаря.
– Спокійно! – мовив незнайомець, спритно ухиляючись від Стронцієвих зубів, і показав свої блискучі молоді опирські зуби.
– Перепрошую, – бовкнув старий, пасуючи перед нахабством і силою. – У чім справа? Що ви тут робите?
– Встановлюю Вампірнет.
– Ну, і як? – іронічно всміхнувся фон Стронціус. – Виходить?
Хто-хто, а він знав, що після капітального ремонту Тосик навідріз відмовлявся підключатися до Вампірнету. І Тосик був дорожчий для нього, ніж та штука. Старий остаточно прокинувся й розлютився не на жарт:
– Хто тебе просив лізти до мого комп’ютера?!
– Ваші боси. Учора прибули. Аж із самої Імперії. Будуть наводити порядок. А щодо вас була окрема вказівка, і я не піду звідси, доки не переконаю цей довбаний комп’ютер інсталювати те, що я приніс. Або я розтрощу його до дідька на друзки!
– Тільки спробуй! – просичав фон Стронціус.
– Заткнись, старий! Не вознікай! Подивіться лишень, що ця залізяка витворяє, ніхто не повірить! Повний капець!
Молодик відступив, і фон Стронціус побачив оранжевий напис на моніторі:
Краще смерть, ніж вампірнет!!!
– Блін! Та я завтра за сто баксів притягну сюди новісінький процесор. Тільки бабки наперед, старий, окей?
Фон Стронціус пошукав очима стілець-підступець, але той десь сховався.
– Не треба мені нового. Я до цього звик, – глухо мовив опир.
– Ваша справа, але я мушу підключити Вампірнет.
– А мене хтось питав?
– Повелитель не питає, а наказує. Ну, то як, компусику, будемо підключатись?
– Пішов ти! – видав Тосик.
– Ox! – скривився опир-програміст. – Погано вихований комп! І хто ж це його навчив такого? Значить так, пацани, нема часу з вами базарити. Або Вампірнет, або...
Він провів рукою по шиї. У Тосика її не було, а щодо Стронціуса, то опирі не бояться таких жестів. Однак, цей жест він не сприйняв буквально.
– А що я можу зробити? – прикинувся дурником найдосвідченіший у Львові опир. – Я нічого не маю проти Вампірнету. Тосик не хоче. Це його право. Я ж можу піти в комп’ютерний клуб, коли припече. Там, напевно, є Вампірнет, еге ж?
Програміст зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:
