«Яке моє діло? – думав він. – До Королівства їм зась, а тут гірше, ніж є, вже бути не може. Я старий, я вже дуже старий і не годен воювати...»
Повз нього промчала Гандзуня, тільки скинула фартух. Вона зиркнула на Пилипка своїми чорними відьомськими очима й прошипіла:
– Йди, старий, спати!
Від того погляду в Пилипка всередині пиво перетворилось на грудку криги, а вуха заклало. Він втиснувся в лавку, і тепер вже злякався по-справжньому. Подумав, що відколи Мортіус утік із Серединного світу разом з Тигрисиком, він осиротів і взагалі нічого тепер не вартує. Ширше розплющив очі й помітив, що світ довкола нього перемінився на гірше: навіть сміття в парку побільшало. Може, він просто цього раніше не помічав, але Львову і йому особисто дуже бракувало пані Олімпії, Люцинки, Мортіуса і Тигрисика. Та коли він приплентався додому, де на нього чекала Зоська з її мудрими терплячими очима, відьомські чари перестали діяти, і, чухаючи черепасі панцир, дід Пилипко мовив:
– Чуєш, Зосько, я хочу, щоб ти знала... Нема такого зла, щоб на добре не вийшло!
Зненацька Герман розплющив очі й сказав, показуючи поперед себе:
– То інший кіт!
Марко знизав плечима. Він задрімав і не бачив, що кіт зійшов на одній зі станцій, а його місце зайняв інший, також сірий у чорні смуги.
– Можливо, – відповів хлопець. – Я навіть не помітив.
– Як можна було не помітити? – обурився Герман. – У того очі були зелені, а в цього – жовті. Таке враження, ніби коти стежать за мною. І мені це не подобається.
Тепер уже обурився кіт. Правда, не вийшов з вагона, а повернувся спиною до обох пасажирів. Вуха він прищулив, а його хвіст почав тремтіти.
– Нічого дивного. Там, звідкіля я прибув, стежать за кожним. Але до цього неможливо звикнути...
– Я не думаю, що коти за нами стежать. Їм просто цікаво, що то за людина, котрій вдалося неможливе – переплисти Межову ріку.
Герман хотів щось відповісти, але передумав. Натомість задивився у вікно на невеличкі будиночки, оточені садками. Крізь відчинене вікно влітали квіткові пахощі. Потім він розгорнув записник і заходився розглядати написане в ньому.
– Що ж далі? – спитав, не звертаючись ні до кого.
– Я мешкаю в столиці. Цей потяг прямує туди. Якщо хочете, зупинитесь в мене. Відпочинете, а тоді вирішите, що робити далі.
– А що скажуть ваші батьки?
– Мої батьки померли.
Герман здригнувся, але не сказав ні слова. Та й що тут скажеш? У нього теж не було нікого на світі. Кіт, що, здавалось, відгородився спиною від усього світу, раптом стрибнув аж до стелі за нетлею, однак промахнувся. Він вдарився, хоча й упав на всі чотири лапи.
– Бідолаха, – співчутливо мовив Марко. – Дався тобі той метелик...
Кіт промахнувся не з власної вини. Просто тієї миті потяг смикнувся, а потім і взагалі став. Хтось зупинив його навмисне. Може, навіть інший кіт. Марко підвівся.
– Почекайте, – сказав він. – Піду гляну, що там сталося.
Марко пішов до виходу. Проминув кота. Той був дуже стривожений, і допіру Марко опинився в тамбурі, шмигнув у нього під ногами й вистрибнув з вагона. Марко ступив на східці й висунув голову. Спочатку подивився вперед, тоді назад, а потім уже на землю. У призахідному сонці на дорозі, що йшла паралельно до колії, блищали викладені з камінців і шматочків битого скла слова:
Люди королівства у небезпеці!
Одразу після того, як він прочитав напис, хмара затулила сонце і потяг рушив далі. Маркове серце тривожно стиснулося. Він уже давно не був удома. Не бачив Серпня, Люцини. Не бачив Мортіуса, котрий втішався сімейним щастям у напіврозваленому замку. Увесь цей час Марко думав тільки про себе. А коли переймаєшся тільки власними проблемами, світ довкола змінюється на гірше. Майже непомітно, але змінюється, бо йому не вистачає тебе. Твого розуму, серця, твого відчуття небезпеки. Те саме відбувається, напевно, з письменником із Імперії, Германом Гессе. Без нього там теж стало гірше.
Повернувшись до вагона, Марко побачив, як Герман знову щось пише в записнику, абсолютно байдужий до того, що потяг спинився. Мабуть, і в Імперії потяги зупиняються ні з того ні з сього. Хлопець сів на іншу лавку, сперся ліктем на підвіконня й задумався, що ж могло трапитися, чому люди Королівства у небезпеці.
А Герман тим часом писав, не замислюючись, чи це початок роману, чи думки, яких він не міг висловити цьому хлопчині, котрий, можливо, врятував йому сьогодні життя. Писати виявилось легше, ніж говорити, бо співрозмовники не дають сказати, перебивають і навіть сперечаються. Олівець літав від одного краю сторінки до іншого, не спиняючись ні на мить:
Є книжки, що можуть змінити світ. Є вони і в Королівстві, в Імперії та інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ завмирає і починає хворіти. Звісно, є книжки, що завдають шкоди. Але потім хтось напише іншу – і настає рівновага.
