Батьки писали в листі, що хотіли повернутися додому з ним, але Ріка не пустила їх з малою дитиною. «Ми так хотіли додому», – писали вони.
– Мур... – задумливо мовив молодий книгоноша, якого звали Артур. – Чому ти впевнений, що твої батьки потрапили до Муру?
– Мені казала бабуся.
– Бабуся казала! – насмішкувато вигукнув Артур. – Вона це знала достеменно?
Орест похилив голову під поглядом пронизливих блакитних очей.
– Але ж, Артуре, – сказала білява дівчина Ірина. Звідки він може знати, та і яке це може мати значення? У нас є свої люди в Мурі, вони можуть довідатись. Як звали твоїх батьків, і коли це сталось?
Орест розгубився:
– У листі не написано. Бабуся, напевно, знала...
– Сам подумай, скільки чоловіків і жінок з Королівства побувало тут за двадцять з лишком років! – зітхнула дівчина. – І в них теж народжувалися діти. Дивно тільки, чому їм не вдалось повернутися з тобою до Королівства... Я спробую щось дізнатись.
Але невдовзі Ірина змушена була податись у східну провінцію, і більше вони не зустрічались. Втім, Орестові здавалося, що батьків немає, швидше всього, на світі. Такі батьки, як його, обов’язково повернулися б по нього. І з цього сумного відкриття почалося його нове життя. Відтоді він жодного разу не спускався у бомбосховище і бачив, що діється на землі під час тривоги. Обман і ошуканство, у які вірили хіба що діти. Але страх змушував усіх людей Імперії ховатись у ті сумні задушливі печери.
Від перебування на свіжому повітрі з обличчя зникла жовтизна. Руки торкалися тепер книжок, а не металу, і від мозолів не залишилось і сліду.
– Влітку буде чудово, – казали йому. – Ми зможемо ночувати в лісі, розпалювати багаття.
Щоб книжки не змокли, їх доводилося щільно загортати. Зазвичай, у наплічнику було дві-три книжки, які хтось замовляв. Тільки дуже досвідчені книгоноші могли вгадати з першого разу, чого людина потребує, бо для цього треба зазирнути в її душу. Тому книгоноші чимало розмірковували над прочитаним, зростаючись із книжками, які носили й берегли, як яблуко з гілкою.
Мандруючи, Орест чимало дізнався про Королівство від щойно прибулих звідти книгонош, зокрема про смерть короля Даниїла та страшну небезпеку, яка загрожувала Королівству. Його вражало, як мужньо тримаються книгоноші. А один з них, старший чоловік, котрий розшукував дочку, сказав просто:
– Якщо Королівства не стане, його створять заново.
Правда, той чоловік не мав у Королівстві нікого, тому серце його не тужило так, як це буває, коли розлучаються близькі між собою люди, опиняючись у різних країнах, розділених кордонами. І як вони зраділи, коли на трон зійшла королева Олімпія з дочкою-принцесою Люциною, а син, принц Серпень, почав готувати себе до управління державою.
Натомість в Імперії почалися ще більші гоніння на книгонош.
– Ти забігаєш наперед, – промовив до себе Герман. – Що ж було перед тим?
Він викреслив останній абзац і відклав зошит. Здавалося, частина книжки, яка містилась у його голові, десь загубилась. Наче в кімнаті раптово погасло світло, і тепер не можна нічого знайти. Серце йому стис холод. Він читав про таке в мемуарах письменників і знав, що це може статись від перенапруження. Та Герман був чомусь переконаний, що річ не в тім. Далі він мав писати про болючі для нього речі, страшенно неприємні, і відчував, що зараз не потрібно цього робити. Не можна випускати у цей чудовий світ, наповнений яскравими барвами, щебетом птахів, сміхом дітей, зловісних привидів минулого. Щось наче кричало, просило: «Не роби цього!» Він наче бачив довірливі чисті Люцинині очі, напружене останніми днями Маркове обличчя, стомлену посмішку королеви. Над Королівством знову нависла небезпека, а він думає лише про свої переживання. Він завжди був несміливим і нерішучим, тому хотів, щоб Орест став його протилежністю. Але хіба ми не вчимося у книжок, навіть у тих, які самі пишемо?
– Не подобається мені все це, – похитав головою Спрячик. Вони сиділи з Германом у мансарді й слухали Ролінг Стоунз. – Мої господарі не розлучалися зі мною. Треба ж було натрапити на цього хлопчину. Я розумію, він ще дуже молодий і в його голові суцільна романтика. А що буде, коли він не повернеться?
– Ти знаєш, куди він пішов?
– Ага. Вирахував методом дедукції. Знову рятувати Королівство. Що це в біса за країна, яку треба рятувати дітям, ну, майже дітям, і котам?
– Ну, ти міг вибрати іншого господаря.
– Ти що, не знаєш Статуту домовиків? – здивувався Спрячик.
– А чому я маю його знати?
– Так, мене скерували сюди. Звідти! – Спрячик підвів очі догори. – Колегія домовиків. І знаєш, за що? Тільки за те, що я подався до Хоми-музиканта. Як покарання. Може, у них ще були якісь інші наміри, таємні...
– Я б на твоєму місці так не переживав. Дивись, який гарний будинок!
– Дім без господаря – це не дім, – зітхнув Спрячик. – Маю надію, що хлопець щасливо повернеться, а далі одружиться, коли прийде час. Ти знаєш, чий портрет він тримає під подушкою?
– Я йому не заглядав під подушку.
– Ну-ну, подумай!
– А хіба принцеса може вийти заміж не за принца?
